У швидкоплинному часі ХХІ століття людина, про яку йтиметься далі, не загубилася у вирі професійних і побутових справ, не збилася на манівці, а завдяки винятковій обдарованості, розвинула в собі таланти, стала визначною особистістю, яку можна порівняти з людиною доби Ренесансу.

Доба Ренесансу або доба Відродження, яка панувала в Європі впродовж ХІV-ХVІ століть ознаменувалася культурним розквітом суспільства. Його яскравими представниками були художники, які ґрунтовно сполучали декілька різних занять, показуючи неосяжність здібностей людини.

Так, Андреа Вероккйо працював у кількох галузях мистецтва. Він був і живописцем, і ювеліром, але найяскравіше виявив себе в скульптурі. Рафаель Санті – живописець, графік, скульптор і архітектор. Мікеланджело Буонаротті – – скульптор, живописець, архітектор і поет. Найвидатнішою людиною доби Відродження був Леонардо да Вінчі – скульптор і живописець. Архітектор і інженер. Вчений і винахідник. Музикант і філософ. Здається, немає жодної області в науці, техніці й мистецтві, де б він не досяг успіху і не показав себе справжнім генієм.

Герой нашої cтатті – лікар Анатолій Дмитрович Остап’юк – багатогранна особистість. Сфера його інтересів була доволі широкою за змістом і глибокою за відчуттям: українська мова і література, зарубіжна література, перекладознавство, українська народна пісня, класична музика, театральне мистецтво, краєзнавство, класична хореографія.

25 березня  цього року йому мало б виповнилося 58, але на початку2015-го  він раптово пішов у кращі світи, залишивши по собі немеркнучий слід. Не доживши кілька місяців до свого 55-ліття.

Про нього згадають його колеги, друзі, однодумці, у пам’яті яких він залишився активною особистістю, яка запам’яталася відкритістю, невгасимою енергією, участю в культурно-просвітницьких проектах, етапним серед яких була урочиста академія до ювілею Ліни Костенко та Всесвітнього дня поезії 18 березня 2010 року.

Анатолій Дмитрович Остап’юк працював лікарем-кардіологом Луцької міської поліклініки № 2, мав ім’я чесне і не заплямоване у професії. У вільний від роботи час його завжди можна було зустріти у театрі на прем’єрі, а на літературному святі побачити не лише як глядача, а й у ролі виконавця. До виконавського мистецтва Анатолій Остап’юк був прилучений з дитинства: співав у шкільному хорі, закінчив чотирирічну музичну школу по класу баяна. Проте мистецький фах не обрав – у Кременецькому медичному училищі здобув спеціальність фельдшера. Зробив це свідомо, бо мав яскравий приклад матусі Надії Михайлівни, яка майже 40 років попрацювала фельдшером у селі Обич Шумського району Тернопільської області.

Мамині пісні Анатолій співав в армії, у далекому Красноярському краї, а потім у Тернопільському медичному інституті, де успішно навчався за спеціальністю “лікувальна справа”.

Лікаря-інтерна з червоним дипломом направили в інтернатуру до Узбекистану: у кардіологічне відділення клініки Андижанського медичного інституту. Напрям стажування визначив подальшу спеціалізацію лікаря Анатолія Остап’юка. А ще у Ферганській долині відбулася подія, яка визначила його мистецькі зацікавлення. Дев’ять українських лікарів-інтернів організували святкування Шевченківських днів. Анатолій привіз з України “Малий Кобзар” Шевченка і 9 березня у далекому Узбекистані звучала поема “Катерина”. Тоді вперше побачив сльози на очах слухачок та зрозумів силу впливу художнього читання.

З тих пір у житті Анатолія Дмитровича лікарська справа і поетичне слово завжди йшли поруч. Працюючи за розподілом на Волині районним терапевтом і кардіологом у Маневицький центральній районній лікарні, Анатолій Остап’юк вивчив поеми Тараса Шевченка “Сон” і “Кавказ” та разом із колегами їздив по селах з концертами. Згодом на посаді лікаря-кардіолога палати інтенсивної терапії Луцької міської лікарні він вдосконалював свій фах на численних наукових конференціях та кардіологічних зібраннях у Києві, Львові, Ужгороді, Рахові, Полтаві, Рівному і всюди організовував поетичні вечори, на яких виступав як інтерпретатор класичної поезії.

Зразком для Анатолія Остап’юка були майстри художнього слова – народний артист України Анатолій Паламаренко і заслужений артист України Анатолій Литвин. Намагаючись знайти свій власний стиль виконання, він почав спілкуватися і вчитися у заслуженої артистки України Галини Кажан.

Серед найулюбленіших авторів були Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і Ліна Костенка. Твори нашої сучасниці – це особлива сторінка у житті Анатолія Остап’юка.

2004 року, вирушивши у відрядження до далекого Челябінська, він узяв у дорогу збірку, до якої увійшли поезії Василя Симоненка, Олександра Олеся, Ліни Костенко. Частину творів Анатолій Дмитрович уже вивчив напам’ять, але натрапив на те, до чого прикипів: історичний роман у віршах “Маруся Чурай”. У цьому творі Ліна Костенко втілила свій біль, свої роздуми, своє розуміння національної ідеї: нескореність долі, гармонійний баланс національного і людського.

З тієї пори Анатолій Остап’юк не розлучався з книжкою. Читав і розмірковував над високим зразком рідної літератури скрізь: дорогою на роботу, займаючись домашніми справами, у хвилини дозвілля. Натхнення і самозаглиблення вели ним. Першим вивчив розділ “Страта”, прочитав колегам на роботі, почув схвальні відгуки. Почав вчити інші частини, вивчив “Прощу”, ознайомив з нею викладачів і студентів філологічного факультету тоді Волинського університету.

Крок за кроком, рік за роком тривала робота над текстом роману, на певному етапі склалося враження, що щось не пускає, треба зробити зупинку, дозріти. А тут якраз і нагода – у лютому 2008 року я запросила його до участі у програмі “Наповнення душі” педагогічного факультету Волинського університету. Знайомство з творчістю сучасних поетів Олександра Войтюка і Станіслава Шевченка, спільна робота у поетичному театрі із заступником директора з роботи з дітьми Луцької міської централізованої бібліотечної системи Ніною Іванівною Бочаровою додали наснаги.

Ніна Іванівна говорить про Анатолія Дмитровича як про дуже світлу і добру людину: «Анатолій Дмитрович – людина, про яку треба згадувати лише з почуттями вдячності й захоплення.

Я бібліотекар за фахом, а він був лікарем, перед яким відкривалось людське серце і душа. А бібліотеку в давні часи називали аптекою для душі. Можливо, цей момент і об’єднав нас навколо душевної сторінки людського життя, поезії.

Перша зустріч з Анатолієм Дмитровичем відбулася у Центральній міській бібліотеці для дітей. Нас познайомила З. О. Пахолок. Пам’ятаю, як він зайшов. Ні, краще буде сказати, що зайшла посмішка великого кремезного чоловіка з добрими словами привітань, побажань і щирих слів на честь книги, бібліотеки та їх працівників. Це були не просто слова інтелігента. Це були сердечні слова розуміння значимості всього сказаного. Саме на цій зустрічі народилася ідея створення міні поетичного театру, який проіснував без назви. Анатолій Дмитрович називав його “Двоє”, визначаючи структуру (кількість учасників) і зміст (поезія плюс людина) творчого об’єднання. Для мене участь в цьому театрі була новою сторінкою життя. Анатолій Дмитрович підтримав мене і дав віру, що все у нас вийде. Він був такою людиною, якій починаєш вірити з перших хвилин спілкування. І дійсно у нас вийшло добре. Ми читали вірші, розділяючи рядки, доповнюючи один одного. Таке читання можна назвати музичним терміном одноголосся. Я завжди довіряла вибору Анатолія Дмитровича. Він відчував, який вірш буде краще звучати в дуеті й сприйматися слухачами.

Анатолію Дмитровичу була притаманна закоханість в українське слово. Він вивчав творчість своїх корифеїв: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Окрема сторінка в його житті – моновистава “Маруся Чурай”, коли відбулося свято високої поезії. Його майстерне виконання заставило битися серця глядачів добром, вірою і любов’ю.

Він постійно казав: “Ніночко, все буде добре. Не все так погано в нашому житті. Посміхайтеся і життя посміхнеться вам”. З такими словами треба завжди про нього згадувати. Посмішка – це його настрій і крок до людей.

Наприкінці 2009 року весь текст роману “Маруся Чурай” – а це 150 сторінок –  було вивчено, він звучав 6 годин. Шість років життя, кропітка робота серця і розуму привели до успіху. Зрозуміло, що такої тривалості читання складне для сприйняття. Тоді й постало питання про сценічне представлення на суд волинської публіки частини твору з використанням синтезу мистецтв: художнього читання, музики, вокалу, пантоміми, сценографії. Виступ був потрібен і виконавцю, і глядачам, бо глибоке українське слово не завжди відкрите читачу, у кожного є своя Ліна Костенко. Донести красу і велич її поезії було бажанням Анатолія Дмитровича.

Тоді постало питання про режисера вистави. Я звернулася до директора навчально-методичного центру культури Волині світлої пам’яті Віталія Миколайовича Бобицького, який запропонував кандидатуру члена національної спілки кінематографістів України Віталія Сергійовича Герасимлюка: «Спочатку я попитав, який репертуар, у цього читця, потім відбулася зустріч і я вперше побачив самовіддану, майже фанатичну людину, її ставлення до української поезії. Я довідався, що він лікар і читає надзвичайно складний твір Ліни Костенко. Але одразу у мене, як режисера, виникла думка: “Маруся Чурай” написана від імені жінки про дівчину, її переживання, тому буде складно це втілити на сцені. Переді мною було поставлено завдання, щоб до прекрасного читання Анатолія Дмитровича додати ще й візуальну картинку, тому що глядач, крім постаті, мав бачити його емоції,  пластику.

Ми проводили репетиції півроку. Впродовж цього часу Анатолій Дмитрович завжди вчасно приходив на репетиції. Довго ми з ним розмовляли, обговорювали, і я зрозумів, що ця людина має своє бачення твору, яке ламати не можна. Режисеру не можна втручатися у той внутрішній світ людини, яка вживила цей твір у себе. І тому я вирішив, що не має бути особливого втручання в подачу думки Ліни Костенко. Моєю місією було зробити красиву картинку і представити видовище на суд вибагливого глядача.

Автором проекту, Зінаїдою Олександрівною Пахолок, було запропоновано для музичного супроводу ансамбль “Дивоструни” у складі Олени Димарчук, Алли Клімук, Катерини Ковальчук під керівництвом Мирослави Петрівни Сточанської. Я зробив цей чудовий колектив частиною дійства.

Звичайно, для мене було зрозуміло, що весь твір не можна представити на сцені. Півторагодинне дійство мало таку композицію, щоб глядач зрозумів, що сталося до цього, як розвиваються події та як завершуються. Тому за сценою на початку і вкінці звучали голоси заслуженої артистки України Лариси Федосіївни Зеленової (мати Гриця) та Мирослава Антоновича Юзефовича (отаман Гук).

Я подумав і про те, що при читанні цього твору має бути Маруся Чурай, навколо якої відбувається дія. На задньому плані сцені була зроблена камера, у який сиділа дівчина. Подача жіночого тексту, емоцій відбувалися завдяки зоровому контакту виконавця, який озвучував думки Марусі Чурай. В цій ролі виступила студентка педагогічного факультету Волинського університету Наталія Юхимчук.

Для Анатолія Дмитровича я продумав читацькі паузи і він прекрасно їх витримував, маючи можливість вийти за куліси, передихнути і тримати емоційну лінію читання. Мені було дуже приємно бачити як непрофесіонал робить це чудово. Враження від цієї вистави у мене напрочуд гарні.

Анатолій Дмитрович Остап’юк – талановита, надзвичайно здібна, культурна, делікатна людина заслуговує на велику повагу. Він залишився в нашій пам’яті як світлий промінь волинської творчості».

Анатолій Дмитрович був скромною людиною, зіркової хвороби не мав. Пригадую, я запропонувала виступити у драматичному театрі. Він сказав: “Це великий глядацький зал, а я – не професійний актор. Як подивляться на мене професіонали?”. З огляду на його думку, виставу вирішили зробити у театрі ляльок. Директор Волинського академічного обласного театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України Данило Андрійович Поштарук уже був знайомий із Анатолієм Остап’юком, тому сумнівів – чи дозволити ставити на сцені моновиставу – у нього не було: «Я познайомився з Анатолієм Дмитровичем давно, коли вже нині покійний Олексій Левченко у ресторані “Zaleski” проводив творчі вечори, запрошуючи відомих людей, письменників, композиторів, бардів. Здається, на виступі Ігоря Жука та Ірен Роздобудько я помітив людину, яка вирізнялася артистичною зовнішністю: кремезна статура, високе чоло, дуже виразні очі. Я спитав: “Хто це?”. Виявилося – лікар.

Я дивився, як він реагував, чутливо сприймаючи, вбираючи в себе кожну міміку, кожен звук. Як лікар може так тонко сприймати мистецтво? Згодом познайомившись і поспілкувавшись з ним, я зрозумів, що він людина незвичайна.. Я мав можливість за ним спостерігати під час репетицій “Марусі Чурай” в театрі. Анатолій Дмитрович був створений для мистецтва.

Є мистецькі твори, в яких закладені такі глибинні пласти, що кожне покоління черпає з тих глибин для себе те, що сьогодні потрібно. У Анатолія Дмитровича була своя інтерпретація таких творів: і Тараса Шевченка, і Івана Франка. Він по своєму трактував такий складний твір як “Мойсей” Івана Франка.

Наведу яскравий приклад симфонічного оркестру, який роками грає Бетховена, та ось приїздить відомий диригент. Бере паличку в руки. Ті самі ноти, ніхто нічого не міняє. Все теж саме, що грали до нього. Але диригент робить свої акценти і твір Бетховена звучить по-іншому.

Так було й у Анатолія Дмитровича. Я, здається, стільки разів чув цю поезію, але коли він почав читати, я відкривав для себе іншого Франка, іншого Шевченка, іншу Ліну Костенко.

Те, що він вивчив 150 сторінок “Марусі Чурай” напам’ять, звичайно, це феноменально, це талант. Але Анатолій Дмитрович не був декламатором. Він митець художнього слова, бо кожне слово перепускав через струни свого серця і акцентував ті речі, які не завжди віднайдеш, коли читаєш сам.

Мені здається, Волинь і Україна втратили великий талант. Так рано він пішов з життя. А міг би ще дуже і дуже багато зробити».

Того пам’ятного дня – 18 березня 2010 року – серед почесних гостей слухав “Марусю Чурай” у виконанні Анатолія Дмитровича і директор Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка Анатолій Михайлович Глива. У нього – теж своя історія знайомства з Анатолієм Остап’юком: «Про Остап’юка Анатолія Дмитровича хотів би сказати тільки гарні, добрі слова. Я його дуже часто бачив на наших виставах. Він дивився всі прем’єри і навіть приходив на колективи, які у нас гастролювали. Я відразу зрозумів, що чоловік любить театр, любить мистецтво. Ми познайомились, бо якщо я тричі побачив людину на виставі, то мене зацікавило, що це за людина, чому вона так часто ходить до театру. А у нього була велика любов до театру. Він завжди був усміхнений, життєрадісний. Я завжди запитував його враження про вистави. Йому всі вистави і роботи акторів подобалися, тому що він в душі був актором. А потім виявилося, що не тільки в душі.

Одного разу він запросив мене на свою прем’єру. Я здивувався. Він пояснив, що буде читати уривок з “Марусі Чурай” Ліни Костенко в ляльковому театрі. Подивившись цю виставу, я був приємно здивований, що людина зовсім з іншої професії так володіє художнім словом, так орієнтується в інтонації як подати, як прочитати. У нього душа була така, що, мені здається, він все пропускав через свою душу. Анатолій Дмитрович завжди був енергійним і позитивно налаштованим. Таким і запам’ятався».

Бурхливі оплески, багато квітів свідчили, що дійові особи мистецького вечора, основним серед яких був Анатолій Остап’юк, донесли до публіки правду і гармонію поетичного слова Ліни Костенко.

У залі було добірне глядацьке товариство, серед якого багато медиків. Колега Оксана Коноваленко згадує: «Я познайомилася з Анатолієм Дмитровичем у 2005 році. Він був людиною пошуку, людиною, яка багато читала і знала, тому спілкування з ним було неймовірно цікавим. Мені подобалося, що Анатолій Дмитрович був відвертим, хоча міг бути й різким, але не брехливим, не говорив поза очі. Яким він був як колега? Він заслуговує на найкращі слова. Пошлюся на думку Гіппократа, який казав: “Якщо до тебе звертаються колеги за порадою чи допомогою, це є найвищий ступінь визнання професійності”. Я повністю підписуюся під цими словами батька медицини.

З Анатолієм Дмитровичем ми зійшлися на інтересі до історії України та українській літературі. Він повністю змінив моє уявлення про рідну літературу, сформоване радянською школою. Одного разу я запитала у Анатолія Дмитровича: “Чому Ви ніколи не цитує Івана Франка?” На що він відповів: “Франко – титан української літератури. Я до нього не доріс”. Тепер, коли Анатолій Дмитрович сягнув небес, я думаю, що вже доріс.

Якось на День медика я вперше почула уривок з “Марусі Чурай” у виконанні Анатолія Дмитровича, потім – Тараса Шевченка і Лесю Українку. Слухала його завжди затамувавши подих, дивуючись, як можна було в одній особі поєднувати лікарську і акторську справи. Півторагодинна вистава у ляльковому театрі за його участі була вражаюча, потужна. Це не просто було читання роману у віршах, а твір, пропущений через серце. Мені дуже шкода, що Ліна Костенко, можливо, ніколи не побачить цього виступу Анатолія Дмитровича».

Той незабутній виступ бачила відома волинська співачка, заслужена артистка України Галина Леонідівна Овсійчук, яка називає Анатолія Остап’юка лікарем тіла і душі, бо допомагав він людям не лише фаховими порадами, а й поетичним словом: «Цю людину я знала понад 10 років, перш познайомилася як з лікарем, потім познайомилася з ним ближче, Знала, що він був хорошим співаком, хорошим співбесідником, а ще він був прекрасним читцем.

Невеличка група Волинського народного хору познайомилася з ним на концерті, коли він прийшов, приніс квіти і сказав, що закоханий в наш колектив. Так ми з ним подружилися. Кожних новорічних свят ми приходили в Луцьку міську поліклініку № 2, де він працював. Біля його кабінету була невеличка площадка, там ми й колядували та вітали з новорічними святами. Він дуже радів з того, що ми прийшли колядували не тільки йому, але й пацієнтам, і лікарям, і медсестрам.

“Ви лікуєте серце, а ми лікуємо душу”, – так ми завжди говорили про Анатолія Дмитровича. Але у мене склалося враження, що в цій людині поєдналося все і тілесне, і духовне. Чому тілесне? Тому що він лікар і лікував серце. А чому духовне? Тому що він як артист лікував людині душу. Його пацієнти говорили, що з ним поспілкуватися у кабінеті, означало вже полікуватися, тому що він міг підійти до кожної людини, пояснити, розказати. Крім того, що ще полікувати медикаментозно.

Від моновистави “Маруся Чурай” я була в захваті. Це був просто тріумф, тому що так як він читав, напевне, не кожен артист драми може прочитати. Це було від душі, щиро, з почуттями донесено так, наче ми самі читали і уявляли».

Анатолій Дмитрович Остап’юк пішов у кращі світи, залишивши по собі немеркнучий слід. Ним вела спрага пізнання, тому він був різнобічною, особистістю, яка жила всіма інтересами свого часу. У сприйнятті сучасників Анатолій Дмитрович Остап’юка залишився вольовою, інтелектуальною людиною-творцем самого себе і своєї долі. Сповідуваний ним естетичний ідеал універсальної людини єднає його з духовним досвідом доби Ренесансу. Тому, безумовно, про таку особистість  волиняни не мають права забувати.

Зінаїда Пахолок, доктор філологічних наук, професор  Луцького інституту розвитку людини університету «Україна»