Нині, як і сторіччя тому (а то й тисячоліття, в руський період існування нашого народу та нашої країни), в Україні звучать нарікання на відсутність свого Провідника (лідера держави, того, хто мав би риси політичного Месії). Час від час експерти називають імена тих, хто в найбільшій мірі відповідав цій доленосній місії. У цьому переліку – князь Володимир Великий, король Данило (князь Данило Романович), гетьмани Іван Виговський та Іван Мазепа…

На думку українського письменника – волинянина Йосипа Струцюка, найславетнішою постаттю лідера-державника залишається для нас гетьман Богдан Хмельницький. Цю ідею від утверджує і в романі «Бог задумав інакше…». До речі, згадуване прозове полотно вже кілька років тому (2014-го) побачило світ на Волині у ПВД «Твердиня». А в 2018-му доопрацьована та доповнена версія роману про Богдана Хмельницького буде видана в одному з київських видавництв. Тож наразі пропонуємо увазі читачів «Волинської правди» принагідні роздуми про цю книгу, де акцентується увага на, ймовірно, найславетнішій постаті національного Провідника.

Письменницький талант Йосипа Струцюка (поета, прозаїка, драматурга, кіносценариста документаліста, публіциста, мемуариста), який створив цілу низку епічних творів про славетні історичні постаті України, особливо яскраво та багатогранно розкрився у романі «Бог задумав інакше». У цьому майстерно створеному прозовому полотні він повертає читача до доленосних подій
українських визвольних змагань 1648–1657 років та створює художній образ гетьмана Богдана Хмельницького – одного з найвизначніших вітчизняних державних діячів і полководців, провідників українства. У романі переконливо виявилася риса специфіки творчої манери Струцюка-прозаїка (це стосується й поета та драматурга), на яку Ліна Костенко звернула увагу ще в 1967 році, зізнаючись у закритій видавничій рецензії на рукопис збірки «Засвідчення»: «Мені, зокрема, імпонує його залюбленість в історію…».

Водночас у книзі «Бог задумав інакше» перед сучасним читачем постає драма унікальної особистості, з її злетами й падіннями, з фатальною запрограмованістю особистісних моральних і психологічних комплексів. Йосип Струцюк, виношуючи впродовж кількох десятиліть творчий задум щодо створення розлогого епічного полотна про Богдана Хмельницького, попередньо неодноразово звертався до образу цього гетьмана у своїх поезії та драматургії. Він намагався наблизитися до усвідомлення парадоксальної сутності цієї величної та, разом із тим, трагічної особистості, яка стала чи не найвизначнішим провідником українського народу. Проте наслідком діянь Хмельницького став і той геополітичний «глухий кут», в якому опинилася Україна, будучи у лабетах Московської (з 18 століття – Російської імперії). Навіть тлінні останки видатного українця було викинуто з могили, аби стерти з лиця землі згадку про славетного сина нашого народу, аби забрати цю постать з історії, витравити з національної пам’яті. Йосип Струцюк, пишучи роман про Богдана Хмельницького, прискіпливо вивчив досвід попередників. Зокрема – й тих, які інтерпретували постать гетьмана в художній літературі, передовсім – у прозових творах (Миколи Костомарова, Михайла Старицького, Павла Загребельного, Івана Ле, Раїси Іванченко, Юрія Косача). Звичайно, не оминув ні Шевченкового гостро полемічного осягання ролі Богдана Хмельницького, ні акцентацій Ліною Костенко (роман у віршах «Берестечко»). До того ж він скрупульозно попрацював над історичними джерелами, які стали доступними у новітній період вітчизняної історії. Хоча і в художніх творах, і в історичних розвідках зазвичай давалися взнаки як ідеологічні комплекси, так і намагання
вписати визначного українця у «прокрустове ложе», продиктоване часом, владними режимами, авторською зорієнтованістю.

Йосип Струцюк, на відміну від попередників, не намагався ні ідеалізувати, ні «поховати» постать гетьмана. Письменник не мав жодного наміру прилаштувати діяння Богдана – Зиновія Хмельницького до тих чи інших кон’юнктурних забаганок. Як уже зазначалося вище, автор роману «Бог задумав інакше» концептуально не сумнівається у тому, що гетьман виконав свою місію, будучи, з одного боку, – надзвичайно сильним лідером, а з іншого – звичайною земною людиною, яка хотіла любові, умиротворення, щастя.

Йосип Струцюк, скориставшись своїм багатющим письменницьким досвідом (зокрема, у написанні великих прозових полотен), створює не «застигло-константний», а багатогранний «живий», еволюційний образ Хмельницького. Почавши свій поступ із прагнення звести порахунки з загарбником свого хутора та викладачем коханої жінки, герой роману вже буквально за кілька місяців, під впливом обставин, усвідомлює себе в іпостасі провідника. А згодом – і державника, того, хто покликаний, добре знаючи драму вітчизняної історії, відновити Русь-Україну. Хоча навіть після того, коли побував на вершині слави та успіху, він нерідко сумнівався у правильності свого життєвого вибору, промовляючи у внутрішньому монолозі: «У десять разів краще бути сотником
(природно, без Даніеля Чаплінського), ніж зараз гетьманом».

Один з найпромовистіших епізодів, які засвідчують зміни у самоусвідомленні Хмельницького, – приїзд гетьмана 17 грудня 1648 року до Києва, де його зустрічають митрополит Сильвестр і єрусалимський патріарх Паїсій. «І він знову як на світ народився! Без сумніву, з підлеглого його королівської милости одразу став в очах багатьох володарем нової незалежної держави, великим гетьманом України-Руси, – «вимальовує» письменник психологічний портрет героя роману «Бог задумав інакше». Патріарх Паїсій прирівнював його до самого Костянтина Великого, привселюдно величав князем Руси». Так, попри перемоги та їхні наслідки, гетьман наче не встигає «дорости» до самого себе. Хоча про це й чітко знає першоієрарх Паїсій, який нагадує Хмельницькому: «Істинно, Бог з тобою. Той, хто поставив тебе на визволення свого вибраного народу від неволі, як колись Мойсей визволив Ізраїля від неволі фараонової».

Образ гетьмана розкривається під час фактично постійного спілкування з соратниками. І тоді, коли вони опонують, і тоді, коли діють разом. Причому далеко не завше авторська симпатія – на боці свого героя. Час від часу іспит суворими екстремальними реаліями більш успішно (але й жертовно, разом із тим) складають полковники Максим Кривоніс, Іван Богун. Нерідко вони виявляють більшу далекоглядність. Іноді Богдан Хмельницький ревнує їх до успіху, до всенародної любові. Та все ж, намагаючись подолати в собі егоїстичний порив, не тільки усвідомлює справжню вагомість чину побратимів-соратників, але й коригує власну життєву лінію.

Процитуємо діалог гетьмана з полковником Іваном Богуном біля Львова. Ця розмова – своєрідний «ключ» до розуміння сутності Струцюкових лицарів українства.

– Чого задумався, пане гетьмане? – спитав.
– Та от думаю, пане полковнику, яку гарну місцину вибрав король Данило і воздвиг тут город.
– Та ще й який! – зблиснув очима Богун.
– І взагалі, наш умів вибирати, – Хмельницький подивився у далину і перевів погляд на Богуна: – Ти був у Холмі? – запитав.
– Ніколи.
– Це – маленький Рим. Або ж Київ».

У діалозі – відображення глибинного розуміння українського історичного буття, значимості постаті Данила Романовича, якому судилося на свої плечі взяти тягар відповідальності та стати першим вітчизняним королем. Таке усвідомлення – запорука прийдешньої перемоги, яка по- своєму запрограмована ще в далекій минувшині мудрістю та звитягою предків. І коли Хмельницький починає сумніватися, фактично боїться некерованого розгулу черні, поряд – Богун, який нагадує: з таким військом можна дійти до Варшави. Коли гетьман (після стількох звитяг!)ще хоче змагатися в сеймі за свого короля, полковник переконує Хмельницького : «А навіщо нам король, як ми маємо свого гетьмана? … Якщо не задовольняє тебе гетьманство, то проголосимо королем… Ми й в Україні проголосимо, тільки спочатку протягнемо Україну до старих її границь.

– Твоїми б устами, Іване…

– Твоїми б ділами, гетьмане…»

Саме він, Богун, під час розмов віч-на- віч (коли наяву постає особистісне протистояння), говорить сувору правду, яку Хмельницькому важко вибачити. Та полковникове болісне зізнання стосується не тільки своїх сучасників чи винятково оцінки діянь гетьмана. Воно сягає не тільки подальших історичних обширів, а й сьогодення. «Наш відступ з-під Замостя вважаю за ганебну поразку, і нам, а може, й нащадкам нашим за неї доведеться ще дорого заплатити», – зрікає Богун.

Саме полковникова підтримка й критичне слово дають можливість гетьманові врешті-решт подолати в собі нерішучість, слабкість. Зокрема – під час відступу, коли, відчуваючи провину перед загиблим Кривоносом, «гетьман, як звичайний конокрад, перехиляв чарку за чаркою. Ніколи ж такого не було». Одначе те, що письменник не створює зі свого героя образ безпомилкового праведника, навпаки, наближає Хмельницького як реальну особистість до сучасника.

Йосип Струцюк по-новому інтерпретує до певної міри фатальне кохання гетьмана. Хтось може вишуковувати певні концептуальні аналогії в світовій літературі, вміщувати ці стосунки в рамки так званого сімейного любовного трикутника (Богдан, Олена-Хелєна, Тиміш). Однак найвибагливіший читач не може не бути в захоплюючому полоні від невблаганного, рятівного та вбивчого чуття. «Серце ж має свою автономію, і ця автономія не завжди піддається звичайнісінькому глузду. Здавалося б, чи варто такого значення надавати якійсь легковажній, розбещеній чиєюсь увагою жінці? А мусиш!» – наче висповідувався у внутрішньому монолозі гетьман. Чи не тому над
жінкою, яка принесла стільки болю, але водночас подарувала стільки свята душі для старіючого Хмельнцького, виявляється безсилою смерть (звісно, за художньою версією автора «Бог задумав інакше»).

Провідник українського народу майже повсякчасно екзаменується суворими, екстремальними обставинами. Читач перебуває у постійній напрузі, відстежуючи перипетії доль. За два місяці перед своєю кончиною (27 червня 1657 року) Богдан Хмельницький збере в Чигирині козацьку раду. «Бог знає, братове, чи є це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як захотілося… Бог задумав інакше… Не встиг я завершити свою справу і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене», – прощально і чесно він мовить до побратимів. Але, як християнин, гетьман тримається за уявну ниточку надії. Адже перемога неодмінно буде. Інше питання – стільком поколінням українців доведеться заплатити своїми життя за її прийдешнє торжество.

У цьому ж контексті, навіть крізь призму битви під Берестечком, автор (разом зі своїм героєм) категорично заперечує, начебто це поразка. Радше вона (зі звитягою трьохста, з врятованою елітою війська) – ще один крок до майбутньої загальноукраїнської звитяги. Тож цілком закономірно, що саме з уст Хмельницького звучить візія прийдешності: «І наступну битву… і наступну битву… Ми таки виграємо! Обов’язково виграємо!»

Йосип Струцюк у романі виявляє себе і майстром батальних сцен, і виточеним психологом. А водночас кожен епізод, діалог і монолог промовляє глибинним історіософським підтекстом, який апелює до української історії. Митрополит Йоасаф, який за кілька миттєвостей впаде під польськими шаблями, ставить цілу низку запитань, відповіді на яку змушені давати вже сучасники автора: «Що ж ви, сини Божі, робите? Хіба ви, брати во Христі, не бачите, кого рубаєте? Та ж то жінки і діти залишилися! Господи, заступися за них! Завіщо ти обрав цей нарід на такі муки?!»

Причому настроєвий регістр прозового полотна унікально поліфонічний. У творі Йосипа Струцюка, якщо перефразувати Олександра Олеся, на лише з журбою радість обіймається. Навіть коли жорстока коса смерті вершить свої страшні жнива, сама природа наче подає оптимістичний знак. Як, зокрема, під час Берестецької битви: «І в той же час десь із-за Пляшівки доносилося таке наївне і разом із тим таке відсторонене від цих подій: «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!».

Йосип Струцюк створив роман згідно багатосотлітніми з традиціями реалістичного письма, вдало використавши цілий ряд набутків свого унікального письменницького досвіду. Композиційно твір складається з трьох частин, які автор називає перстами, скориставшись принципом Івана Величковського: «Мнить бути легко писанія діло, Три персти пишуть, а все болить тіло». Епілог у письменника – «Опісля». Зрештою, всі формально-стильові аспекти тексту вписуються в Струцюкове бачення тогочасних реалій у відповідності з його власними світоглядними позиціями, згідно з усвідомленням української державної та національної перспективи.

Очевидно, фахівці ще досліджуватимуть невипадковість у цьому романі щедрих розсипів народних прислів’їв («Бо він сміливий – як жаба: плига у воду і не хрестися», «Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти», «Яка головонька, така й розмовонька», «Хтось мусить воювати, а хтось порпатися коло хати», «Млин меле – мука буде, язик меле – біда буде»). Як і вміння в діалогах та полілогах
давати можливість розтаємничуватися персонажам, писати невимушено й непідробно-колоритно.

Поза сумнівом, дослідників творчості майстра слова цікавитиме його здатність персоніфікувати, олюднювати природу, витворюючи відповідний настроєвий фон («Аж до самого горизонту навзнач розкинувся степ, прозора імла затягнула весь небокрай і зараз злегка тремтіла… Степ зі своїх невидимих рукавів уже викидав у небо одного за одним жайворонків»; «Бо пахнули верболози. Пахнув увесь луг. Пахнуло все крайнебо. Усенький світ пахнув!»). Хоча, маймо на увазі, навіть пейзажні «вкраплення» в романі несуть в собі концептуальне смислове навантаження. Як і суто авторське мовлення, в якому час від часу автор торкається відвічного непроминального болю, який не спроможні вмістити в собі писані й неписані сторінки української історії.

«Як звикле, повстанці просувалися відомою дорогою уздовж річки Базавлук, а далі по верхів’ях Саксагані увійшли на відмий Чорний Шлях. Господи, скільки тих шляхів чорних в Україні? Хоч би один білий або ж світлий», – у цій констатації Йосипа Струцюка – не стільки нарікання, скільки сприймання даності, неминучості виходу з історичних лабіринтів на дорогу національного розвою. Його «Бог задумав інакше», де діють і герої (у їх числі – майбутній гетьман Іван Виговський), і такі суперечливі персоналії, як Адам Кисіль і Ярема Вишневецький, – це не тільки своєрідне повернення сучасникам Богдана Хмельницького, а історіософське осягання сутності українського буття: з часів
княжої Руси до сьогодення.

Роман Йосипа Струцюка «Бог задумав інакше» – твір, який за умов нового етапу, що триває від 20 лютого 2014 року, активної фази війни Росії проти України стає духовною зброєю для нашої перемоги над споконвічним стратегічним ворогом. Адже, перефразовуючи Ліну Костенко (роман у віршах «Берестечко»), ми не маєм права на поразку. Тож у цьому сенсі видається цілком слушною, з-поміж престижних міжнародних і всеукраїнських письменницьких відзнак, і Почесна Грамота, якою письменника нагородило Міністерство оборони України «за зразкове виконання службових обов’язків, високий професіоналізм, краще висвітлення військової тематики у творах літератури, кіномистецтва в 2015 році та підняття престижу Збройних Сил України».

Зрештою, слово Йосипа Струцюка, талановите,чесне, глибинно національне, – один із тих духовних факторів, які стають запорукою незнищенності України, її приреченості на державне майбуття. Письменникові прозові полотна (передовсім дилогія «Од Гучви до Стоходу», романи «Круцю, круцю, журавлі», «Чорний припс»,  «Бог задумав інакше», «Інфамія», «По дорозі до Савур-могили», Отаман Болбочан та інші», «Операція «Burza», або Ми їх спільно винищимо»), книги повістей та оповідань, починаючи від «Червня – місяця тиші») – неповторна художня правда про понад тисячолітню хресну дорогу українства, дивовижні перипетії доль. Він, осягаючи парадокси сьогодення, часто апелює до сивої давнини, творить унікальний літопис, звертає погляд до Бога. Тож кожна Струцюкова книга, хай нерідко не завше належно поцінована, потрібна як духовний хліб для сучасників. І, поза сумнівом, вона цікавитиме прийдешні покоління тих, хто не відречеться від своїх національних джерел і житиме Україною. Як своєрідна настанова за умов, коли ворог атакує зі сходу і готовий відкрити (якщо не відкрив) фронт із заходу хай послугують слова Богдана Хмельницького із роману Йосипа Струцюка «Бог задумав інакше»: «Я зачасто вірив польським королям і не завше своїм полковникам. А якби ми, генеральний військовий писарю, більше надіялися на себе, то й виграли б цю війну. Москва в азійському барлогу донині ссала б свою загребущу смердючу лапу».

Віктор Вербич