На емвеефівській голці - Волинь.Правда
Показати всі

На емвеефівській голці

Відлуння тижня  (22.10 – 29.10)

Народ заслуговує на  ту владу, яку має (обирає). Ця тривіальна та  далеко небеззаперечна претензія на істину мимоволі напрошується у контексті реалій сьогодення. Адже твердження не тільки аналітиків, а  й значної частини  «пересічних українців» (на фоні «газового  удару» з  1 листопада) важко спростувати. Маю на увазі констатацію, що Україна продовжує залишатися  заручницею бездарних урядовців.  Кожен новий Камбін наче  змагається з попереднім: хто зуміє  набрати більше  фінансових траншів від МВФ. Будучи в боргах, як у шовках (щоб не використовувати різкішого порівняння), він, аби віддати їх, мусить знову випрошувати  чергові  позики. І виходить замкнуте коло.  Адже будучи на емвеефівській голці, Уряд мусить  працювати під його диктовку.

Чим це завершується, відомо. У тому числі – на прикладі інших країн, які перебували на емвеефівській голці.  Але Україна  – не Греція (за наявністю ресурсного, людського потенціалу, зважаючи  на  місце і ролі в  сучасних геополітичних процесах). І наслідки такого, прости, Господи, урядування навіть важко прогнозувати.

Тож Україна, яка семимильними кроками олігархізується і, м’яко кажучи, не дає шансу на зростання так званого середнього класу,  водночас люмпенізується (чи пролетаризується, скористаємося  призабутим терміном  натхненника «вєлікого октября»). Тобто  створюються мало не  ідеальні передумови для  «революцій», коли у підсумку (як констатував Володимир Сосюра  у  вірші, переробленому з «Українця» на «Комсомолець»), «пощади не буде нікому». Однак  гіркий досвід  ще  не  «вивітрився» із суспільної пам’яті. Краще нікчемна, мерзотна влада, ніж тотальний хаос, процес некерованості,  всеохопної беззахисності, коли діє принцип (процитуємо Володимира Маяковського): «Ваше слово, товариш маузер». У нинішній часовій конфігурації, коли п’ятий рік у буквальному розумінні триває активна фаза перманентної  війни Росії проти України,  хіба «маузер» доведеться  замінити на «автомат».

Українська  поліетнічна та багатоконфесійна  політична нація  отримала  «щеплення» від  таких процесів  трагічною історією, заплатила страшну ціну. І вона поки що не ловиться на наживку приїжджих (привезених) і доморощених пройдисвітів, які б знову захотіли втілити в життя принцип «кто был ничем, тот станет всем».  Але чому «вершителі доль»  ведуть війну з народом, завдяки якому набувають свої статки та статуси?  Чи вони направду сподіваються, у випадку чого, повторити  приклад утікачів якщо не до  Ростов-на-Дону чи Москви, то Відня? Якщо ж зі здібностей залишилася тільки здатність успішно працювати на свій капітал, то чи не варто своєчасно  зважитися на крок, про який говорив Володимир Висоцький: «Уйду с дороги – таков закон».

Але,  як  зауважував перший всенародно обраний Президент Леонід Кравчук, «маємо те, що маємо». І певна  суспільна зацикленість (чи політична «паралізованість») зумовлена й інстинктивною пересторогою, аби завтра не було набагато гірше, ніж  сьогодні.  Наразі ж стало  відомо, що вищі ціни на газ – тільки перша ластівочка (попри обіцянки з високих трибун, наступний «стрибок» – у травні). А міністр соціальної політики Андрій Рева до того ж пообіцяв, що з 1 грудня підвищення платежів на тепло і гарячу воду «становитиме 16%». Тому й мимоволі доводиться згадувати сумне зізнання співака,  якому  начебто  доручили  змагатися за президентство: «Веселі, брате», часи настали».  Утім, епохи, коли суджено торувати земні шляхи, нам не дано вибирати. Навіть  попри ігри  з часом.

«Ціни на  газ зростатимуть»

Уряд віддає кредити за рахунок населення. Таке переконання висловив у виданні «Газета  по-українськи» нафтогазовий експерт, президент Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайло Гончар. Він проаналізував причини зростання ціни на газ (замість 6,96 грн за кубометр домогосподарства платитимуть 8,55 грн) у контексті  вимог Міжнародного  валютного  фонду. «Це підвищення ціни необхідне для того, щоб МВФ виділив черговий кредит Україні, – каже Михайло Гончар. – Без позики нашу фінансову систему чекає обвал. Уряд розуміє непопулярність цього кроку, але обирає найменше зло. Краще підвищити ціни, ніж допустити обвал гривні». Він констатує, що «це питання не тільки до цього Уряду,а й до попередніх, включаючи  «папєрєдніков». Вони набралися різних кредитів, а пік виплат за ними припадає на 2019 рік. Якщо не буде чергового траншу, фінансова система країни обвалиться».

Михайло Гончар нагадує, що  «МВФ вимагав від  «Нафтогазу» підвищити ціну газу на 60 відсотків. 23,5 відсотка видаються щадним варіантом…У нас є залізний аргумент: дві третини газу, який споживає Україна, – внутрішнього видобутку. Лише третина – імпортне паливо. Ми споживаємо на рік 31 мільярд кубів газу, добуваємо близько 20. Тому для нас прив’язка до імпортної ціни некоректна. Однак для МВФ наші аргументи – як горох об стінку».  Він пояснює: «Для Міжнародного валютного фонду важливо, щоб гроші населення не пішли в чиюсь кишеню, а були використані на розширення власного газовидобутку. Так, ціни на газ зростатимуть. Та коли років за три вийдемо на самозабезпечення, вони підуть униз. Однак про це ніхто не говорить. Мабуть, тому, що перед виборами всі хочуть виглядати красиво».

Гончар зазначає, що «МВФ хоче розуміти, як Україна повертатиме позичені гроші. Вони бачать: найприбутковіше підприємство, яке платить найбільше податків, -«Нафтогаз». Тому їхня логіка пряма й примітивна: підвищуйте ціни, тоді гарантовано повернете наші гроші». За його інформацією, «інші країни беруть короткострокові кредити і намагаються їх швидко погасити. А не сидять по 20 років на голці МВФ, як наші уряди. Треба брати гроші на кілька років, проводити необхідні реформи – і повертати». Експерт нагадує, що «2,1 трильйона гривень становить державний борг України на кінець літа 2018 року. Його обслуговування цьогоріч обійдеться в понад 130 млрд грн, не враховуючи погашення».

«В Україні Європа вирішуватиме своє майбутнє»

Так стверджує Президент Пан’європейського руху Австрії Карл Габсбург, онук останнього австрійського імператора. Про це повідомляє «День». Карл Габсбург переконаний, що «з політичної точки зору  Україна є надзвичайно цікавою, ба більше, це одне з тих місць, де Європа вирішуватиме своє майбутнє».

Він констатує, що «сьогодні Україна певною мірою відтворює себе і це неймовірно корисно для Європи». Президент Пан’європейського руху Австрії виступає «за ширшу Європу, бо це найбільший мирний проект, який коли-небудь існував на світі і який функціонує. Тому що більше ми здійснюватимемо розширення, то більш важливим буде європейський проект». Саме тому він  виступає «за розширення Євросоюзу. Якби я лише дивився на економіку, то, можливо, не був би таким активним прихильником розширення».

«Передумови для подальших провокативних дій»

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович констатує на сайті «Історичної  правди», що «градус напруження у польсько-українських стосунках далі підвищується… Антиукраїнські інформаційні істерики далі на порядку денному». На жаль, зазначає він, «у Польщі відверто звучать голоси, навіть з парламентської трибуни, які підтримують нищення українських пам’ятників. У такій ситуації виявити провокаторів набагато складніше. Я не сумніваюся, що третя сила діє і в Польщі, але суспільна ситуація допомагає їй, і списати все тільки на  «руку Москви» складно». Очільник Інституту національної пам’яті  нагадав, що  наближається століття ЗУНР – ще одна непроста сторінка історії. А відтак дав оцінку тому, що нещодавно група польських молодих людей зірвала захисні щити зі скульптур левів на Личаківському цвинтарі у Львові.  На  його думку, «сама присутність цих левів на Личаківському кладовищі – вже провокація. Пам’ятник на меморіалі так званих «львівських орлят» – результат тривалого і важкого компромісу між українцями та поляками. І прикро, що польські політики так нахабно і впевнено руйнують цей компроміс, намагаючись поставити левів, яких не було у попередніх домовленостях».

В’ятрович підкреслив: «Наближається століття створення ЗУНР і першої польсько-української війни. Очевидно, що питання цих левів теж буде використовуватись для подальшого нагнітання. Тому я переконаний, що Львівська міська рада має зробити все, аби відновити попередній вигляд цього місця.Левів треба вивезти звідти. Їхня присутність – провокація, що створює передумови для подальших провокативних дій». Очільник Інституту  національної  пам’яті  висловився про перспективи польсько-українських відносин в історичній царині. «Україна змінилася, – сказав він. – Мені здається, польські політики починають це розуміти. І попри труднощі, які є, в цілому нинішня криза зробить наші стосунки сильнішими, тверезішими, не буде невиправданих очікувань на одностороннє постійне каяття українців та на постійну роль адвоката з польської сторони. Ми зможемо вийти на рівень рівноправних стосунків, які базуються на взаємній повазі».

 «…аби далі грати на розкол України»

На думку політичного експерта  Валерія Димова (див. «24 канал») реакція РПЦ на надання Томосу єдиній Українській Православній Церкві політична. Розірвавши стосунки з Вселенським Патріархатом, РПЦ лише підкреслила, що вона є головним розкольником. За словами політолога, московський патріарх Кирил, який поїхав до Мінська для проведення  «об’єднавчого» синоду, лише підкреслив, що РПЦ – розкольник православ’я. «Білоруський екзархат насправді російський. Але своєю поведінкою Кирило розчарував білоруських вірян. Російський патріарх відмовився від хліба з сіллю і спілкування з білоруськими прихожанами. Кремлю і Кирилу зараз взагалі не до хліба і солі», – зазначив Димов. За його словами, рішення про припинення євхаристійного спілкування з Константинопольським Патріархатом РПЦ ухвалила, не дотримуючись жодних канонічних правил. Реакція РПЦ на Томос показала, що вона є розкольницькою церквою. «Путін через надання Україні Томосу навіть зібрав Радбез, що підтверджує, що православ’я – частина російської державної політики. Але цей наріжний камінь російської ідентичності вибитий з-під ніг», – зауважив Димов.

На переконання фахівця,  «Росія робитиме все, щоб дискредитувати надання Українській православній церкві автокефалії.Кремль піде на все, аби далі грати на розкол України і продовжуватимуть війну проти нас». Головне,  наголошує Валерій Димов, «щоб наші силовики були готовими. Не виключено, що митрополиту УПЦ МП Онуфрію чи іншим відверто промосковським священикам в Україні «раптом» стане зле. Не хотілося б, щоб традиція російської влади підривати будинки на Каширському шосе була застосована у нас відносно храмів московського патріарху». Експерт нагадує, що прес-секретар Путіна Пєсков і міністр закордонних справ РФ Лавров уже заявили, що Росія піде на все, щоб «захистити російських православних в Україні». Це, говорить Димов, знову показує, що «УПЦ МП не має нічого українського. Суто російська церква».

«План Б»

Експерти припускають, що українські церкви (УПЦ КП, УАПЦ та частина УПЦ МП) не здатні об’єднатися.  Якщо  так станеться, то  православні, які захочуть канонічного статусу, входитимуть до парафій Вселенської Патріархії. Аналітик Катерина Щоткіна  зазначає у «Дзеркалі тижня»: «Ми отримали всі зовнішні гарантії – від Держдепу (вони підтримають), від Фанару (вони дадуть Томос і вже повернули в лоно канонічної церкви всіх «розкольників»), від Банкової (готові всіляко сприяти і вже віддають Константинополю найрозкішніший київський храм), від МЗС (і надалі переконуватимуть усі закордонні центри ухвалення рішень у тому, що Томос потрібен нам для перемоги навіть більше, ніж «Джавеліни»)». Тож, підкреслює вона, зараз «наша, українська, частина роботи -об’єднавчий собор».

Експерт припускає, що об’єднання  між УПЦ КП і УАПЦ може не відбутися.  А відтак зазначає: «Саме цього напружено чекають у Москві – схилять голову УПЦ КП хоч до якогось компромісу чи ні. На  «ні» поставлено дуже багато, коли не все. Патріарх Філарет – ключова фігура у московській грі. Якщо пам’ятаєте, менше року тому Москва намагалася перехопити контроль над цією фігурою  – Патріарха переконали через «спільних знайомих»  написати пам’ятний  «лист до з’їзду» з проханням зняти канонічні заборони і почати життя з чистого аркуша. Ініціативу обізнані джерела приписують на той час ще архієпископу Тихону Шевкунову («духівнику Путіна»). Архієпископ Тихон нібито пропонував зняти анафему, поки цього не зробив Константинополь, – і таким чином бодай зберегти обличчя. А ще – закріпити у статутах обох церков статус широкої автономії і навіть, можливо, курс на автокефалію – таким чином перехопити ініціативу на українському напрямі, випередивши Фанар».

Але, наголошує Щоткіна, «витівка не вдалася. Ініціативу майбутнього митрополита Тихона перехопила партія патріарха Кирила — і спустила її на гальмах… Патріарх Філарет, якщо пам’ятаєте, був страшенно засмучений черговою  «московською зрадою». На щастя, не минуло й півроку, як стартувала президентська кампанія «Томос від Константинополя», – і команда патріарха Філарета з незвичайною енергією включилася в неї». Вона намагається прояснити, «чому ж у Моспатріархії не погодилися на план архієпископа Тихона». За версією Щоткіної,  ймовірно, «просто розраховували на те, що з патріархом Філаретом ніхто – включно з Фанаром- каші не зварить? Адже пробували вже одного разу – у 2008-му – взяти під канонічну опіку Україну, обіцяючи в перспективі автокефалію. Глава УПЦ КП не погодився, – йому була потрібна тільки автокефалія, і не «потім», а зразу». При цьому, констатує вона, «передбачати «сценарій 2008-го» вже не доводиться. Ситуацію на шахівниці докорінно змінює поява Константинопольської ставропігії – фактичне приєднання України до Вселенського Патріархату. Навіть якщо компроміси так і не дозріють, якщо об’єднавчий собор провалять, якщо в результаті замість єдиної церкви, за відомою українською арифметикою, один плюс один дасть три (дві старі, які так і не об’єдналися повністю, плюс одна нова конфесія), — для всіх охочих залишається можливість зберігати єдність із церквою Константинополя, що діятиме в Україні: приєднатися до неї в індивідуально-парафіяльному порядку. Судячи з того, що сказано в підсумковому документі Синоду на Фанарі, Київ – це тільки перший етап, далі ставропігії можуть з’явитися по всій Україні».

Щоткіна пояснює, що це, «коли хочете, «план Б». Який, до речі, вже давно висів у повітрі і обговорювався при митрополиті Володимирі (Сабодані), але так і не був реалізований через опір промосковських сил в УПЦ МП…Такий план називають навіть більш бажаним для Константинополя: він дозволяє зберегти у своєму складі Україну досить довго, і при цьому Константинопольська церква виявляється за кількістю парафій найбільшою православною церквою світу, випереджаючи Російську й Румунську ПЦ. Але це досить проблемний план, бо в Україні доведеться мати справу не тільки з Москвою, а й з патріархом Філаретом, який – за давньою звичкою 0 обов’язково обвинуватить Константинополь у віроломстві (не себе ж обвинувачувати в незговірливості!). І основна лінія конкуренції в такому разі проляже саме таким чином – між УПЦ КП і Константинопольською церквою, до якої захоче приєднатися не тільки частина УПЦ МП (більша, ніж та, яка готова була б приєднатися до патріарха Філарета), а й частина УПЦ КП (та, яка віддасть перевагу константинопольській гарантії канонічності, а не харизмі патріарха Філарета)».

«Ситуація далека від катастрофічної»

Чим загрожує українській економіці масштабна трудова міграція? Над цією проблематикою розмірковує аналітик  Олексій Єрмоленко. Про це йдеться у його публікації на сайті UBR.ua. Єрмоленко нагадує, що «українські підприємці не можуть продати свою продукцію, ВНЗ скаржаться на дефіцитабітурієнтів, податкова не справляється з виконанням плану збору податків, а бізнес констатує катастрофічний дефіцит кадрів – українці масово покидають межі батьківщини в пошуках кращого життя. І не збираються повертатися назад».  За його інформацією, «на постійній основі в країні проживає всього близько 33 млн». Аналітик підкреслює, що «ситуація ускладнюється тим, що за межі країни рвуться в першу чергу не пенсіонери і безробітні, а соціально активні, працездатні громадяни. А крім робочих рук, Україна втрачає ще й «мізки». Рано чи пізно, попереджають експерти, це обернеться повноцінної економічною катастрофою».

До речі,  в Інституті демографії розповіли UBR.ua, що за приблизними оцінками за кордоном знаходиться близько 2,5-3 млн українців. На сьогодні, за оцінками демографів, Україна «має» 40 млн громадянами (за вирахуванням тих, хто залишився окупованих територіях). При цьому постійно в країні проживає всього близько 37-38 млн чоловік. Але і ця цифра є надто оптимістичною. За неофіційною статистикою мігрантів набагато більше – приблизно 6-7 млн. «Тільки в Росії перебуває понад 3 млн українців, в Польщі – 2 млн, в Італії – 1 млн осіб. Ще якась кількість – в Німеччині, Франції, Іспанії та інших країнах. Це однозначно більше 6 млн, можливо, близько 7 млн», – упевнений керівник профспілки українських робітників в Польщі «Трудова солідарність» Віталій Махинько.

Однак, переконаний Єрмоленко, «ситуація далека від катастрофічної. Хоча, якщо не вживати заходів, вона може обернутися повноцінним економічним колапсом». На думку президента Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василя Воскобойника, дається взнаки «проблема в зниженні народжуваності. Рано чи пізно, ми будемо змушені шукати вільні робочі руки, перш за все в Узбекистані, Казахстані, Киргизії».

«Ми приречені до довгої  гри з Росією»

Аналітик Дмитро Крапивенко  розмірковує над тим, як «реалізувати моменти в гібридній війні». Про це йдеться в його публікації на сайті УНІАНу. «Кадри – хронічна проблема кремлівських ляльководів. Можна згадати весь бестіарій проросійських політиків і переконатися, що по-справжньому впливових і харизматичних лідерів у цьому середовищі бракувало, «осередки» часто існували суто на папері, фінансування безбожно розкрадалися», – зазначає Крапивенко.

На його думку, «своєрідним моментом істини стала «русская весна»: сепаратистський заколот мав успіх лише в Криму й на Донбасі, де, до речі, також без кураторів і гастролерів із Росії не обійшлося. У решті регіонів, що нібито мали б утворити «Новоросію», була поразка: десь на випередження протидіяли правоохоронці, десь – патріотичні сили, але й нечисленна, боягузлива п’ята колона продемонструвала свою справжню «могутність» і «впливовість». Якщо сьогодні напередодні виборів провести «зачистку» сепаратистських елементів у регіональній політиці, знайти нарешті можливість перекрити канали фінансування, нейтралізувати інструменти інформаційного впливу, такі як NewsOne, «112 канал», «Страна.ua» тощо, то профілактика дасть свої плоди. Не доведеться дивуватися результатам парламентських перегонів, збиватися з рахунку при спробі порахувати агентів Кремля в Раді скликання 2019-го».

Крапивенко констатує, що «Україна дуже серйозно допікає путінському режиму своїм існуванням. Не дивно, що, коли в Керчі стався schoolshooting, на російському ТБ активно почали шукати українській слід у цій історії. Дивно, що ту справу не змогли довести до кінця й не приписали юнаку-психопату членство в «Правому секторі». Тим часом дала тріщину ще одна «скрєпа». Постійно з 2014 року й особливо останнім часом напередодні виборів російська пропаганда намагалася створити образ українців, які потерпають від «хунти», а РФ, мовляв, будь що прагне допомогти цьому багатостраждальному народу. Аж раз — і Путін доручає сформувати список з українських юридичних і фізичних осіб, до яких будуть застосовані санкції. Можна, звісно, пояснити це тим, що от скинете «клятого» Порошенка й ми відкриємо вам обійми, дамо дешевий газ, горілку по три шістдесят два й ковбасу по два двадцять — є виборці, що проковтнуть і цю наживку». Насправді, констатує Крапивенко, «бачимо, що Путін, вочевидь, відчуває брак наявних інструментів впливу на Україну (особливо якщо врахувати поразку «Газпрому» в Стокгольмському арбітражі) і починає пошук нових небезпечних моментів, щоб реалізувати їх. Добрий урок тим українським бізнесменам, які ще мають ілюзії щодо можливостей працювати на російських ринках». Проти нашої волі, підкреслює він, «ми приречені до довгої гри з Росією. Це означає, що вона складатиметься з незчисленної кількості моментів, реалізувати які, як у футболі, означає забити гол і наблизити перемогу».

«Широкий фронт різнобарвних популістів»

За кого голосуватиме Південний Схід України у 2019 -му? Над цією проблематикою розмірковує  аналітик Максим Віхров. Він припускає, що вірогіднпй  реванш українофобів. Про це  йдеться  на сайті «УТ». На думку Віхрова, «нищівного удару по лівих завдала Партія регіонів, яка облишила соціальний популізм і зупинила вибір на проросійській риториці. Вже у 2006-му парламентські вибори засвідчили, як легко «перефарбувався» Південний Схід: ПР здобула 32,14%, а КПУ та СПУ ледве подолали 3% бар’єр. Місця для лівих у цих регіонах просто не лишилося, зате симпатії до регіоналів зашкалювали: у Криму їх підтримало понад 60% виборців, а на Донбасі — близько 75%».

Він нагадує, що «саме в цей час, у 2007-му, Владімір Путін витяг із небуття призабуту доктрину «русского мира». За даними аналітика, «таким чином, електоральне поле проросійських сил звузилося до п’яти східних областей, дві з яких частково окуповані. Відповідно екс-регіонали опинились у Верховній Раді в абсолютній меншості: до фракції Опозиційного блоку входить лише 43 депутати, ще стільки само — до груп «Воля народу» та «Партія «Відродження». Тому, прогнозує експерт,  «це не значить, що у 2019-му ці регіони знову гіпнотизуватимуть слоганами про другу державну мову та «дружбу» з Росією. Ті, хто відколював Південний Схід від України, здатні еволюціонувати».

На його думку, «в умовах окупації Криму та частини Донбасу реваншу екс-регіоналів не станеться, але є серйозна небезпека посилення їхніх позицій у парламенті 2019 року. Ще загрозливіший сценарій полягає в тому, що вони об’єднаються в Раді з іншими популістами, які експлуатують ту саму риторику, але розбавляють її патріотичними слоганами. Питання, пов’язані з війною та зовнішньою політикою, – це далеко не єдине, на чому можна збити електоральний капітал. Окрім війни серед трійки проблем, які найбільше турбують громадян, також зниження рівня життя та економічна нестабільність – улюблені теми популістів (КМІС, 2018). Недовіра до нинішньої влади, невдоволення реформами та ситуацією в країні – майстерна «робота» з цими питаннями відкриває несподівані можливості». Тому,  прогнозує аналітик, «ймовірно, на виборах 2019-го виступить широкий фронт різнобарвних популістів, які обіцятимуть скасувати «антинародні» реформи, «припинити» війну, розмножити соціальні хліби і т. д. Одні зайдуть до Верховної Ради завдяки виборцям Півдня та Сходу, а інші знайдуть свою аудиторію в Центрі та на Заході. І не можна відкидати варіант формування ними у Верховній Раді IX скликання «широкої коаліції», що значно ускладнить політичну ситуацію в Україні. Одного разу в нашій історії це вже майже трапилося: у 2009-му таку коаліцію — так звану ширку — збирались утворити Юлія Тимошенко та Віктор Янукович. У певному сенсі це можна було б вважати «історичним примиренням» Сходу й Заходу, але насправді конфлікту між регіонами України не існує. Є конфлікт між тими, хто прагне модернізації та деколонізації України, і тими, хто з тих чи інших міркувань знову хоче дати задній хід».

Звичайно, реалії далекі від того, щоб їх вмішати в параметри чорного і білого  кольорів. Ситуація в Україні, як справедливо наголошує ряд аналітиків, таки направду  далека від катастрофічної.  Однак вона достатньо серйозна. Тож не випадково чинний Глава  держави Петро  Порошенко минулого тижня знайшов час, аби вперше віч-на-віч поспілкуватися  з усіма (крім «ростовського» утікача) своїми попередниками на  президентському посту.  Цілком вірогідно, їхні поради набагато актуальніші, ніж ті, які висловлює Віктор Медведчук, що вірою і правдою служить  зовсім не Україні.

Попри внутрішню достатньо  напружену політичну ситуацію та знову озвучені  минулого тижня Президентом Білорусі  Олександром Лукашенком обіцянки, що його країна  не стане плацдармом для російського наступу, загроза  масштабних бойових дій проти нашої  держави не  знята з порядку денного. До речі, як із  боку союзника РФ, так і з акваторії Азовського та Чорного морів. На цьому  акцентували увагу, не оминаючи іншої проблематики, і  ЗМІ: «Підготовка до майбутньої війни» («НВ»), «Росія ставить нашу еліту перед вибором –  поступки або втрата капіталу» («ГПУ»), «Варфоломій сказав, що знає про  «чорну пропаганду» Росії» («УТ»), «Нові лідери: Чи варто сподіватися на Вакарчука?» («УП»), «Російські олігархи усунуть Путіна: дві головні причини» («Апостроф»),«Екс-голова ЦРУ вважає, що Трамп нагнітає розкол в США» («Главком»),  «НАТО розпочала найбільші з «холодної війни» військові навчанн» («DW»),   «Філарет запропонував Макарію вирішити всі спірні питання на Соборі» («ЛБ»),  «TheEconomist: Америка боїться, що час грає на руку Китаю» («Тиждень»)…

За умов, коли де-факто Україна ввійшла у виборчу кампанію (хоч де-юре це станеться 3 січня  2019-го),  процес розхитування ситуації тільки  набиратиме обертів. Цікаво, що, за даними  генерального  директора ВГО  «Комітет виборців України»  Олексія Кошеля,  «зараз ми вже маємо 31 політика, який заявив про наміри узяти участь у виборах. Якщо подивитися на їхні біографії, то ми можемо стверджувати, що третина потенційних кандидатів у президенти є фігурантами кримінальних прав, кримінальних справ НАБУ, кримінальних справ Генпрокуратури, кримінальних справ САП. Це достатньо цікавий феномен, коли політики намагаються надати кримінальним справам, у яких вони фігурують, політичного забарвлення».

Чи спроможна більшість таких, прости, Господи, діячів  працювати на інтереси Української держави? Відповідь  давно відома. Як наголошує народний депутат України Ольга Богомолець,  «сьогодні олігархи стали найзапеклішими «патріотами». І тепер під гаслом реформ, патріотизму та під українськими прапорами вони безкарно розграбовують країну».  При цьому вона попередньо нагадує, що, згідно з останнім  рейтингом,  статки 100 найбагатших людей України за останній рік зростали у 12 разів швидше ніж ВВП країни.  А загалом сто олігархів сконцентрували у своїх руках 37,5 млрд доларів, що становить половину державного боргу України. Саме  вітчизняний  олігархат деякі експерти вважають  не меншою, ніж «русский мир» і російських окупантів, загрозою для  існування України як незалежної держави.

Тим не менше, стратегічний ворог програмує свою перемогу  в нашій країні за підсумками двох виборчих кампаній 2019-го. З цього  приводу відверто заявив  чинний міністр закордонних справ Павло Клімкін під час переговорів у Варшаві зі своїм польським колегою Яцеком Чапутовічем. «Перед виборами, перед президентськими та парламентськими виборами наступного року, Росія робитиме абсолютно все, щоб дестабілізувати Україну», – підкреслив він.

Тож попереду –  нові, помножені на задавнено-традиційні,  виклики.  У якій мірі матиме позитивний чи негативний  вплив  візит  1 листопада до Києва  канцлера Німеччини Ангели Меркель, вже стане  відомо цього тижня. Будьмо!

Віктор Вербич

 

Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook