Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ (МП) Олександр (Драбинко) був секретарем, фактично найдовіренішою особою світлої пам’яті Блаженнішого Володимира, Предстоятеля УПЦ. Після зміни церковного курсу Церкви, переорієнтацією   на поступалати «русского мира», владика виявився фактично «чужим серед своїх». Тим не менше, він  не нарікає на долю, має власний погляд на реалії. Пропонуємо фрагмент із інтерв’ю з митрополитом  УПЦ (МП), Олександром  (Драбинком), розміщеним на сайті Реорlеіn.

За спостереженням  митрополита Олександра (Драбинка), «українська політика влаштована за принципом «маятника». Люди стомлюються від чинної влади і обирають опозицію. Яка, до слова, найчастіше виявляється владою вчорашньою… Партії та особистості у владного керма змінюються. А система? Більшість українських політиків схожі один на одного немов брати-близнюки. Кожен з них виголошує, що він боротиметься проти корупції. І кожен, посівши владне крісло, зрештою, виявляється талановитим корупціонером». Відтак він резюмує: «У наших політиків різні гасла та кольори прапорів. Але однакові, запозичені у суспільства споживання, цінності: влада, вплив, елітна нерухомість, розкішні автівки та яхти».

Владика констатує, що «ми живемо у пострадянську добу. Так само, як і Росія. Так само, як і Російська православна церква. Звісно, є моменти, які суттєво відрізняють Україну від сучасної Росії. Україна не загарбує чужі території, не намагається відродити колишню імперську славу… Київської Русі».

Митрополит Олександр звертаєувагу на парадокси реалій. «Доба імператора Костянтина завершилась, – зазначає він. – Немає вже ані Римської імперії, ані православного імператора в Росії. А ідея «православної імперії» (або більш сучасною мовою: «православної цивілізації») досі визначає свідомість православних. Ми не можемо звикнути до відповідальності. Нам досі потрібна держава, державна підтримка… для того, щоби бути собою, щоби виконувати місію, яка з самого початку її існування була властива Церкві». Він згадує, що «становище Церкви у Радянському Союзі було парадоксальним. З одного боку, їй заборонялася будь-яка місія. З іншого, Церква, яка юридично, за конституцією СРСР, була відокремлена від держави, насправді неформально, за допомогою КДБ керувалася з Кремля. Крім того, варто розуміти, що всі ці роки радянського поневолення церковні діячі з ностальгією пригадували стару, царську Росію, де Церква мала почесний у державі статус».

Роздумуючи над тим, чи може ідеологізована Церква об’єднувати, митрополит резюмує:  «Ситуативно, так. Опановуючи тренди цивілізації, Церква може на певний (насправді досить незначний, з історичної точки зору) час об’єднати народ. Але Євангеліє вічне, а ідеологічні гасла тимчасові».

Сьогодні Росія протистоїть Заходові. А завтра політична ситуація може змінитися. Яка ж доля тоді буде у російського православ’я,  з якого  зробили символ антизахідництва, символ відрубності Росії від Європи? Я не ідеалізую Захід. Але я проти того, щоби православ’я перетворювалося на ідеологічну дубинку. Або на «колективного інквізитора», який має забороняти художні фільми або санкціонувати арешт блогера, який ловив у храмі покемонів».