Відлуння тижня (11.09 – 18.09).

Коли нема проблем, їх створюють власноруч. Навряд чи  ця аксіома стосується  і ситуації, що пов’язана з екс-Президентом Грузії Міхеілом Саакашвілі, яку деякі аналітики називають Міхеліадою.  Адже в Україні проблем вистачало (і вистачає)  «по вінця». Передовсім – зважаючи на війну. Тим не менше, хто б не був автором поради (не будемо втомлювати переліком демонізованих прізвищ)  щодо необхідності 26 липня позбавити громадянства політика, про якого вже почали забувати, це рішення, по-перше, не  спонтанне. По-друге, не важко було спрогнозувати принаймні початкові наслідки. Як, зрештою, було зрозуміло  ще на початку, на етапі «зав’язки» згадуваного сюжету,  що надання  Саакашвілі,  людині гіперемоцій та мегамбіцій,  громадянства  України відгукнеться такими проблемами, які годі  спрогнозувати. А відтак і позбавлення громадянства.

У цьому контексті не можна не погодитися і з колишнім  послом  США в Україні Стівеном Пайфером, нині експертом впливового аналітичного центру Brookings Institution у Вашингтоні. Він, зізнавшись у «Голосі Америки», що  «ніколи не був прихильником того, що Саакашвілі відігравав певну роль в Україні. Тому що мені було незрозуміло, наскільки його цікавила Україна, а наскільки ним керувало бажання повернутися до Грузії», відтак уточнив: «Але, з іншого боку, я не впевнений, що ситуація довкола нього була врегульована у найрозумніший спосіб. Це одна з ситуацій, коли проблему створено на порожньому місці. Я думаю, що позбавлення Саакашвілі громадянства, ймовірно, створило іміджеву проблему, якої Україна не мала».

Хто від цього програв? Принаймні (якщо не «замахуватися») на стратегічні виміри, то Україна та чинний Глава держави. Тим паче, що активна фаза  Міхеліади – фактично у синхроні з  російсько-білоруськими військовими навчаннями «Запад-2017»  (демонстрацією Кремлем готовності до  наступальних дій не лише в Україні). До того ж, після ухваленням парламентом  нового закону про освіту, до фактично антиукраїнського демаршу у стилі московського шовінізму вдалися європейські держави, обурившись тим, що національні  меншини повинні вивчати в Україні державну мову. Якщо друг Путіна, а нині  Президент Молдови Додон, звернувся «до київської влади із закликом переглянути свою нову політику щодо етнокультурних меншин» та відмовитися від освітньої реформи, то риторика угорських владців радше нагадувала ультимативні погрози.

Правда, схоже, масштаби та наслідки Міхеліади вдалося мінімілізувати. До того ж і сам Саакашвілі, після активних консультацій, вирішив  дещо «збавити обороти». Та й Банкова зуміла «засвітити»  персоналії того політикуму, з яким доведеться активно попрацювати у плані дискредитації (чи «виведення на чисту воду»).

Так чи інакше, але минулого тижня аналітики знову заговорили про відкриття (чи раанімацію) ще одного фронту проти України. Та, схоже, у контексті ситуації, що склалася, варто й не забувати про вірогідність напрацьованого  алгоритму перетворення тактичної поразки  в елемент стратегічної перемоги нашої держави. На цьому акцентують увагу й експерти, до думок яких варто дослухатися.

 «…на кшталт Абхазії або Придністров’я»

Політолог Петро Олещук вважає(див. «НВ»), що  російський президент своєю пропозицію щодо миротворчого контингенту   задумав  «заморожування конфлікту» на Донбасі. Поперередньо він нагадує, що «раніше Росія послідовно відкидала цю ідею. І це зрозуміло. Поки вони розглядали ОРДЛО як плацдарм для завоювання України, їм було зовсім не потрібно, аби чужі очі дивилися та фіксували переміщення танкових колон та ешелонів з озброєнням».
Зараз, очевидно,наголошує політолог, « їх це не бентежить, отже, і масштабної збройної присутності вони там не планують. З іншого боку, миротворці виключають проведення військової операції по відновленню територіальної цілісності України. Адже, якщо ми  «підставимо» миротворців під кулі, то одержимо санкції замість підтримки».

Тим не менше, подібний  сценарій має свої плюси. «У разі його реалізації, ми можемо одержати замість гарячого конфлікту щось на кшталт Абхазії або Придністров’я. Тобто, активних бойових дій не буде, але можливі якісь загострення, і війська на лінії розмежування зберігатимуться, – зазначає Олещук. -Без активної збройної загрози українська влада втратить можливість легітимізувати себе через війну. Значить, або доведеться змінити лінію поведінки, або буде змінена сама влада. Україна одержить  «передишку». Крім того, не треба буде вирішувати питання відновлення Донбасу а також реінтеграції тамтешніх громадян, які теплих почуттів до Україні не плекають». При цьому він звертає увагу й на мінуси. «Про ОРДЛО і Крим доведеться забути. Ці питання де-факто будуть зняті зі світового порядку денного. Їх контролюватиме Росія. Буде там виховувати нові покоління у ненависті до всього українського. Вони ставатимуть все більш чужими для нас. І ніхто не скаже, скільки це може тривати», – припускає аналітик.

 «Це пастка»

Нещодавно Володимир Путін підхопив у Петра Порошенка тему введення на Донбас миротворчих сил ООН, при цьому висунувши низку неприйнятних з точки зору офіційного Києва умов: миротворці лише на лінії розмежування, прямі переговори між українською владою і представниками самопроголошених «республік». Чого Росія намагається домогтися? Річард Вайц (див.«Апостроф»), відповідаючи на це запитання, зазначає: «Мабуть, частково це пастка, тому що умови тільки на перший погляд здаються привабливими – міністр закордонних справ Німеччини  закликав досягти цього  (введення миротворчої місії на Донбас, – ред.),  але в деталях вони неприйнятні… Йдеться лише про лінію розмежування, а не про всю окуповану територію; Україні потрібно домовлятися з самопроголошеними   «урядами», ніби вони є самостійними акторами тощо. Але завдяки цьому все виглядає так, ніби Росія пропонує мирну угоду, а Україна виступає проти. Так що я думаю, що це може бути спробою випередити український уряд, що б він не запропонував». Він при цьому нагадує, що  «Росія може накласти вето на будь-яку резолюцію Ради Безпеки, і вона може заблокувати будь-яке рішення ОБСЄ через необхідність консенсусу. Тому ні. І немає способу обійти це. У теорії можна ввести на Донбас сили США і НАТО або миротворців ЄС, але на практиці – ні. Так що будь-яке припинення вогню вимагатиме згоди Росії».

Аналітик висловився і щодо ймовірності надання Україні летальної оборонної зброї. Він не виключає того, що  «це підіграє російському наративу  «загрози», якому США і Захід намагаються чинити опір; спровокує ескалацію, більш пряме втручання Росії у конфлікт. І що через географічну близькість та асиметрію в можливостях Україна програє у прямому зіткненні, а США не втрутяться. І все закінчиться подобою сценарію, який ми вже бачили в минулому: в 1956 році в Будапешті, 1968 року в Празі, те, що було після війни в Іраку і може статися зараз в Сирії, і те, що сталося в Грузії у 2008-му».

 «Найлютіший ворог України, агент Путіна…»

На  думку російського публіциста і політолога Андрія Піонковського (див. «Апостроф»), суть пропозицій кремлівського зверхника щодо введення  миротворців на Донбас одна – «ми готові припинити вогонь, але показати це як крок назустріч, і тому знімайте з нас санкції. А фактично Кремль хоче легалізувати анексію ще одного шматка території України», чого ще чекати від Путіна в Україні,  аналітик наголошує: «Паскудити він буде завжди. Будуть іноді відбуватися якісь вибухи, диверсанти, терористи. Але цим заморожуванням на Донбасі він торгується із Заходом. Він скаже: «Я не піду на розширення – на Маріуполь, на Київ, – але цю територію я хочу за собою заморозити».

Піонковський звертає увагу, що  в Україні «взагалі досить дивні речі відбуваються – йде війна, захоплюють вашу територію. Проте не перериваються економічні зв’язки, безвізовий обмін з Росією, ворожа пропаганда. По тих же російських телеканалах йде дика пропаганда ненависті проти України, а кореспонденти, які здійснюють цю пропаганду, спокійно гуляють по Києву».  Він зазначає: «Якщо Київ хоче, щоб Захід тиснув санкціями, то повинні бути не менш жорсткі санкції України по відношенню до Кремля, Путіна. Американський Конгрес ухвалив чудовий закон, та ж позиція Волкера – і на сьогоднішній день це більш жорстко, ніж офіційна позиція українського керівництва». Політолог наголошує, що «є дві важливі речі – принципова позиція, що Росія – агресор, Росія веде війну, Росія окупувала територію. Це перше. Друга позиція – що Україна силовим шляхом не може повернути територію. Це війна, загибель десятків тисяч людей. Але Україна ніколи з цим не змириться. Території повернуться, коли в Росії зміниться режим. Рано чи пізно».

Експерт не сумнівається, що Росія буде надалі  розхитувати Україну зсередини, влаштовуючи різного роду провокації, оскільки це складова частина гібридної війни. А відтак він зазначає:  «А скільки у вас явних ворогів зсередини. Я не можу зрозуміти, чому найлютіший ворог України, агент Путіна Медведчук, вважається у вас державним діячем, бере участь в переговорах і так далі. Тут дуже багато питань. Для мене буде ясно, що Україна зрозуміла, з ким має справу, що вона знаходиться в стані війни, в той день, коли Медведчук буде заарештований».

«Посіяти хаос»

Нолан Петерсон , міжнародний кореспондент «The Daily Signal», колишній льотчик ВПС США і ветеран війн в Іраку та Афганістані, наголошує (див. ««НВ»), що «сучасна доктрина гібридної війни Росії – це переосмислена радянська стратегія «глибокої операції». Гібридна війна – це не приховані дії. Швидше, комплексне використання звичайної військової сили з іншими засобами, такими, як кібератаки і пропаганда. Їх мета – посіяти хаос і плутанину, як на полі битви, так і в тилу ворога». При цьому він констатує: «Гібридна війна – це динамічна загроза».

«На західному кордоні  України Путін відкрив Другий фронт»

Висловлюючись про «щаблі вниз – в напрямку хаосу і колапсу», політолог і культуролог Тарас Возняк у виданні «Українська правда»  звертає увагу на  кілька моментів, щодо  яких  «виходу не видно» :  «приватизація» держави олігархами наприкінці 90-х»; «практично капітуляція і держави, і, що головне, народу перед всюдисущою корупцією та її наслідком – хабарництвом»;  «усамостійнення» судової гілки влади в напрямку того самого безмежного  «бєзпрєдєла»;  « практична капітуляція Української держави перед анексією Криму»; «непослідовність, і, як результат, безпомічність Української держави перед державним рекетом режиму Путіна на окупованій частині Донбасу».

У цьому переліку, на його думку,  – «і принаймні часткова відмова від політичної суб’єктності України, коли, при ледь не повній пасивності українського політичного класу, що складається з олігархату та його ставлеників, її долю вирішують треті держави – навіть, якщо їх і вважати союзниками, що не завжди є фактом доконаним».

Відтак Тарас Возняк констатує, що «10 вересня 2017 року на пункті перетину «Шегині»  український політичний проект зазнав наступної катастрофи. На пункті перетину «Шегині» на західному кордоні України Путін відкрив Другий фронт». Він уточнює, що цей Другий фронт має два виміри: внутрішній і зовнішній. «Внутрішній Другий путінський фронт вже давно окреслений для людей, які не лише вірять українським телеканалам, яких за три роки війни знову м’яко опанував той самий Путін та пострегіонали. Другий путінський фронт – це та клієнтела, яку він кинув 10 вересня на прорив кордону у Шегинях. Якщо добре придивитися до головних фігурантів справи, то вони діляться на дві категорії», – зазначає  аналітик.  А після цього уточнює: «Перша категорія – це давні, ефективні і вірні союзники Путіна,  найяскравішим з яких, звісно, є пані Юлія Тимошенко».  Натомість, «друга категорія – це політичний  «витратний матеріал» – починаючи з шаліючого у лезгінці Міхеїла Саакашвілі, і різного роду політичних підбігайлів та лузерів, які гадають виманити у когось копієчку. А деякі попідбігали просто по нєдомислію».  Тим не менше, «найцікавішим персонажем тут, звісно є не Міхеїл Саакашвілі, а та тінь, яка за ним стояла – ну, звісно ж, Юлія Тимошенко. Гарячий грузин у своїй лезгінці начисто забув, як хіхікаючи разом з Путіним, вона ладна була закрити гордого Міхо в путінському собачатнику. Дивна амнезія. Але Кавказ – справа для нас темна». Возняк переконаний, що «всі давно забули саботаж Юлією Тимошенко як Прем’єр-міністром зусиль України по отриманню плану на здобуття членства у НАТО – просто цирки влаштовувала на догоду Путіну – і добилися, разом з європейськими політичними сліпцями на саміті НАТО у Бухаресті таки не дали Україні та Грузії перспективи на здобуття членства у НАТО. Як результат – війна і окупація у Грузії 2008 р. та в Україні 2014». Експерт зазначає, що «вже майже забули роль Тимошенко на засіданні РНБО, коли буквально щохвилинно вирішувалася доля Криму. Юлія Тимошенко на засіданні РНБО в лютому 2014 року заявила, що Україна не повинна повторити помилки екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі: «Ми не маємо права повторювати його помилки. Тому закликаю всіх і кожного сім разів подумати перед тим, як зробити хоч один крок. Жоден танк не повинен вийти з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш. Ніякого воєнного стану й активізації наших військ! Ми маємо стати найбільш мирною нацією, просто поводитися, як голуби миру…». Про це йдеться на сторінках стенограми засідання РНБО. За руки тримала, щоб не дай Бог хто не стрілив – бо стріляти мали навіть не на Донбасі, а у Львові. Голубка миру, одним словом. Чи Путіна? Помилялася пані Тимошенко, чи працювала на Путіна? Думайте самі».

І от тепер, на думку Возняка,  – «прорив українського суверенітету з тилу. Ми боїмося навчань  «Запад 2017» у Білорусі за наш північний кордон, а російська клієнтела та підбігаючи за ними політичні дурні, влупили по неньці з Заходу». Він попереджає, що «10 вересня Путін підкріпив свою пропозицію розчленувати Україну. Порушення суверенітету з Заходу створило прецедент. Розчленування України з Сходу він розпочав 2014. Неодноразово запрошував за обідній стіл Угорщину, Румунію, Словаччину і навіть Польщу – відкрайте, мовляв, і собі по кусочкові».

 «Восени на нас чекає сезонна девальвація гривні»

Аналітик Любомир Шавалюк  у виданні «Український тиждень»  зазначає, що «хоча вибори в Україні тільки у 2019 році (якщо не буде дочасних), але неформально передвиборча кампанія вже розпочата. Це видно не тільки з дій Адміністрації Президента, яка вже зараз активно шукає способи переобрання Порошенка на другий термін і прибирає його можливих конкурентів, а й опозиції: хто з рейтингових потенційних кандидатів і як часто з’являється на телебаченні».

За його спостереженням, «передвиборча кампанія для українського політика – це як закоханість для підлітка: обидва персонажі в таких ситуаціях втрачають розум і відходять від раціонального. У цьому випадку суть раціонального така. Єдиним твердим джерелом зовнішнього фінансування може бути підтримка МВФ та інших міжнародних донорів, але для її отримання Верховна Рада повинна голосувати за законопроекти, які запускають ту чи ту реформу. А чи буде парламент підтримувати реформи, ініційовані Президентом і порівняно дружнім до нього урядом, якщо вся передвиборча риторика опозиції різних спрямувань зводиться до критики нинішньої влади? Простіше за все не проголосувати за потрібні зміни, добитися припинення співпраці з МВФ, валютної кризи, яка за цим наступить, а потім говорити, що винна влада, і на цьому заробляти рейтинг».

Хоча, переконаний Шавалюк, «такі дії явно спрямовані проти народу та країни, але це найкоротший шлях до високого крісла. З огляду на те, що серед ключових політиків в Україні дуже мало відповідальних, найімовірніший сценарій  – це заблокована Верховна Рада та призупинена співпраця з МВФ. Наслідок — дефіцит валюти, девальвація й увесь букет проблем, які її супроводжують і про які українці, мабуть, ще добре пам’ятають із зовсім недалекого минулого».Отже, у підсумку, на думку експерта, «загальна картина бачиться так. Восени на нас чекає сезонна девальвація гривні, у підсумку якої національна валюта не повинна подешевшати більше, ніж до 28 грн за долар чи близько цього. Можливо, уряд отримає ще один транш МВФ або портфельний капітал почне надходити в Україну в більших обсягах, зокрема на купівлю свіжих державних євробондів. Ці фактори продовжать період відносної збалансованості валютного ринку на кілька місяців, але не знімуть проблему фінансування в перспективі 1–2 роки. Що буде далі — ось питання. Єдине, у чому можна бути впевненим, – ризики на валютному ринку зростуть і рухи курсу гривні стануть різкішими незалежно від того, чи нацвалюта рухатиметься вгору чи вниз. Але це буде тільки наступного року. А поки що можна спати спокійно».

«Сподіватись, що вони залишать колись Україну у спокої, – безумство»

Роздумуючи про ризики для України у контексті  цієї  ситуації, військовий експерт Олег Жданов на сайті видання «Politeka»  підкреслив: «Для нас – це постійна військова загроза. На перспективу 5-10 років – так точно, поки не вирішимо конфліктної ситуації на Сході України та з Кримом. Тому нам потрібно від цього відштовхуватись у сенсі підвищення обороноздатності країни. Зокрема, звикати жити в умовах агресивного сусіда».

Аналітик  також нагадав, що «розпаду Росії США не допустять ніколи. Будуть гальмувати, послаблювати тиск, чекатимуть, де треба. Є дві на те причини. Перша – розпад Росії призведе до втрати образу ворога. Тоді гегемонія США може рухнути в одну мить. Та ж Європа скаже, якщо загрози немає, то НАТО – до побачення… Другий аспект – ядерна зброя. Кількість ядерних боєголовок у РФ на рівні 7-8 тис. одиниць. За прогнозами, Росія може розпастись на 39 суб’єкти міжнародного права».

Жданов підкреслює, що РФ «не може втратити політичний вплив над нами, інакше це може спровокувати її розпад.По-друге – це політична смерть для президента та його команди. Тому сподіватись, що вони залишать Україну колись у спокої, – безумство. З ними доведеться боротись». При цьому він  нагадує про українські реалії: « Що ж до національної безпеки, то тут у нас катастрофа. Держава, яка не контролює свої кордони, не може гарантувати безпеку своїм громадянам… Якщо дивитись глобально на ситуацію в країні, то наша державна машина перебуває в стані розпаду».

«…на рівному місці»

Блогер Денис Казанський на своїй сторінці у Facebook висловлює версію, що «історію з позбавленням громадянства продавив Арсен Борисович (Аваков, – ред.), щоб підставити Порошенка». Відтак він уточнює:  «Схиляюся до того, що це схоже на правду. Особливо якщо врахувати, що потяг із Перемишля спочатку був затриманий на вимогу національної поліції (так передали за допомогою гучного зв’язку)».  Казанський нагадує, що  «Саакашвілі – політик такого типу, якого вбиває рутинна робота, але який легко і швидко злітає у вирі бурхливих подій. По натурі він революціонер, як і Навальний. Він кайфує, коли його пресують. Особливо це добре помітно, коли перебуваєш поруч і бачиш його живцем». А після цього робить «простий висновок. Не можна створювати для Саакашвілі ситуацію, в якій він буде відчувати себе, як риба у воді. І ось, у той момент, коли, здавалося, ніякої небезпеки від Міхо вже не виходило, його раптово вирішили на рівному місці зробити героєм».

 «Виглядає так…»

Степан Гавриш, директор «Інституту політичної кризи», у виданні «Лівий берег» висловив  своє бачення щодо «буревію по імені Міхо».  На його думку,  Саакашвілі став жертвою нової політичної доцільності, пов’язаної за спробою використання   грузинського філантропа   Бідзіни Іванішквілі у ролі  посередника між президентами України та РФ. «Такий крок Порошенка став повною несподіванкою. Бо саме він запросив Міхо із командою реформаторів в Україну і заявив для всього світу, про свою давню і щиру дружбу з ним. Виглядає так, що Саакашвілі, як би ми не напружували дедукцію разом із індукцією, принесли на заклання його ворогам. Бо він ще й персональний непрощений ворог Путіна, а Іванішвілі, в 2011 році із статками 5.5 млрд.$, займав 25 місце серед 200 найбагатших росіян, володіючи, за даними Guardian, ще й крупним пакетом акцій Газпрому», – резюмує аналітик. За версією Гавриша, «якщо з Путіним вдасться домовитись про мирне завершення воєнної агресії Росії проти України, то серйозних складнощів, за задумами політтехнологів Банкової, не буде із другою перемогою Порошенка».

 «Наше покликання….»

Президент України Петро Порошенко своїм виступом відкрив чергову   14-ту щорічну зустріч і Ялтинської Європейської Стратегії (YES): «Чи це новий світ? І що він означає для України». Про це йдеться на сайті Глави держави.Зазначаючи, що «перед нами нова політична реальність», Президент України підкреслив: «Майбутній світовий порядок залежить тільки від нас.Від того, наскільки принциповою, послідовною і безкомпромісною буде наша відповідь тим, хто хоче відкинути світ знову у середньовіччя». На його переконання, масштабним імперським планам РФ не дала збутися Революція Гідності в Україні. «Кремль ще не був повністю готовим до гібридного наступу на Європу. Йому не вистачало ще кілька років, щоб підготуватися і діяти напевно, – зазначив Петро Порошенко. – Майдан в Україні змусив Росію до фальстарту. І це сплутало їй усі карти. Адже Україна для Росії – це не просто частина колишньої імперії. Це – символ. Це – невід’ємний елемент імперської величі, без якої Кремль цю імперію просто не може уявити. Це – «наш Єрусалим» (слова московського патріарха Кірілла). Тому Путіну довелося піти ва-банк, «зірвати маски» і показати всьому світові своє справжнє хиже обличчя». Він уточнив, що, жодна позаблоковість не допомогла б Україні, оскільки «тепер вже зрозуміло, що це казки, якими агресор заколисує свою потенційну жертву.Не допомогли і гарантії безпеки за Будапештським Меморандумом.Окупація та анексія Криму, вторгнення на Донбас, збиття Малайзійського Боїнгу, нескінченні кібератаки проти України та західних країн, спроби вплинути на волевиявлення в цілій низці країн Заходу.Кремль розпочав гібридний наступ на демократичний світ, розпочав війну за свій світопорядок. Світопорядок, де існує право сили і воля царя, а не сила права і воля народу».

Глава Української держави наголошує: «Історія нас вчить, що Росії не можна вірити. Ні за яких обставин.З Москвою треба завжди бути готовими до найгіршого».  А відтак констатує, що «Україна де-факто стала східним кордоном об’єднаної Європи.Сьогодні ми знову виконуємо свою тисячолітню місію оборони нашого спільного європейського дому від загроз зі Сходу.Сотні тисяч українців зі зброєю в руках захищають не лише свободу і незалежність держави, але й безпеку всієї Європи, наші спільні цінності».

Глава нашої держави переконаний, що «Україна знайшла своє місце і покликання в новому світі.Наше історичне місце – в сім’ї об’єднаної Європи та трансатлантичному західному альянсі.Наше покликання – стати східним кордоном європейської цивілізації, контрибутором європейської та світової безпеки, двигуном континентальної економіки».

Очевидно, саме принциповий український геополітичний вибір «образив»   Кремль, який  звик сприймати  Україну як свій «придаток». Та, з іншого боку, радикалізація дій з боку путінського режиму стала ще одним стимулом для формування української політичної нації.

Не варто, звичайно,  сподіватися, що пропозиція улюбленця росіян щодо миротворчої місії ООН на Донбасі – це відображення зміни концептуальних підходів  «царя». Нічого подібного! Як наголошує ряд аналітиків, це радше  – чергова пастка, у які Україна потрапляла неодноразово.

Як наголошує у цьому сенсікоординатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук,  Москва може спробувати незабаром змінити своїх васалів в ОРДЛО Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького. На його думку, «це можуть бути зовсім несподівані фігури, запропоновані Кремлем, аж до представників якихось нинішнього «Опозиційного блоку». І на цій підставі Москва може потім стверджувати, що Донбас фактично реінтегрований в Україну. Але де-факто він буде залишатися під контролем РФ».

Звичайно, це далеко не єдиний виклик, з якими не вдасться розминутися найближчим часом. На цьому акцентували увагу  й ЗМІ: «Вибухонебезпечна країна…» («УП»), «По всій території України розпочалися військові навчання  «Непохитна стійкість-2017» («День»),  «Меркель порівняла анексію Криму і поділ Німеччини на НДР і ФРН» («Захід»), «Ворог сподівається, що ми розслабимося і пропустимо несподіваний хук – вибори на контрольованих миротворцями територіях» («ГОРДОН»), «Польська влада якось дуже вже гарно підігрувала Саакашвілі» («Главком»), «ЗМІ: Росія передала США план нормалізації відносин» («УП»), «Заява Путіна про миротворців на Донбасі – не капітуляція перед Заходом, а програш МЗС України» («ГОРДОН»),  «На українців чекає осінній стрибок цін на все: причина і цифри» («PolitekA»),  «Гібридні війська активізувались на усіх напрямках…»  («УТ»), «Виграли Путін і Тимошенко. Програли Порошенко, Саакашвілі й Україна» («Газета по-українськи»)…

Тож новий політичний сезон, «заспівом»  якого стали сесія ВР й так звана Міхеліада, – тільки набирає розмаху.  І найголовніші події української політичної драми, напевне, – попереду.  У цьому контексті – й активізація соціологічних структур, які зациклені на майбутні виборчі кампанії. Як заявила,  зокрема, директор фонду  «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна, українцям варто бути готовими до сюрпризів.  Вона зазначила, роздумуючи  про майбутні  чергові президентські  вибори  (відбудуться 31 березня 2019 року), «за соціологічними вимірами поки до другого туру виходять Порошенко і Тимошенко, але ще досить багато часу, рано щось говорити. Давайте згадаємо, що за рік до президентських виборів, в 2013 році, нинішнього президента соціологи навіть не вставляли в списки кандидатів».

Зрештою, Україна не має права на доленосні помилки. У цьому аспекті варто почути й попередження Інни Богословської, опубліковане у  виданні «Політека»: «Ми не можемо дозволити собі третій Майдан, який би тільки зруйнував те, що було, і нічого нового не створив би. Ми просто не витримаємо – вже запасу міцності в країні немає».

Тим часом, суттєві корективи в динаміку сучасної  ситуації можуть внести і події тижня. Серед них – чи не найсуттєвіша: зустріч Петра Порошенка та Дональда Трампа, президентів України та США, запланована на 21 вересня. Будьмо!

Віктор Вербич