Зізнайтеся, хто не міряв мамині туфлі, чи не мастив губи, чи точніше губи і зуби, маминою помадою, не брав потайки парфуми, якими потім пахло на весь дім. Ми, жінки, народжуємося і вже хочемо бути гарними.

Настала та година, коли офісні працівники почали неспішно виходити з укриття і прямувати хто додому, а хто у пошуках пригод. Я, маючи невідкладні справи, попрямувала на зупинку громадського транспорту. Прочекавши кілька хвилин, пропустивши кілька маршруток, до купки людей під’їхав тролейбус. “По-бистрячку” заскочивши у нього, люди з різними шляхами рушили в потрібному на ці кілька хвилин-годин напрямку. Дістаю незвичні три на контрасті із нещодавньою гривнею, ще хочеться казати «по-студенському», але врешті згадую, що моє студентське життя от-от завершилось. Передаю кондуктору у костюмі з далматинців. Пам’ятаєте, той мультфільм «101 далматинець», то на цій жіночці він був як з них пошитий. На моїх устах розпливається усмішка.

Маленьке дівча, яке сиділо у колясці, не зводило очей із песика в кошику, якого тримала одна з пасажирок. Це був, направду, милий пес. Навіть я на нього задивилась. Згадалась мені, як я малою прихистила бездомну собачку.

Пам’ятаю, вона прибігла до нас у двір, а я почала з нею гратися. Коли надворі почало сутеніти, ми з моєю новою пухнастою подругою пішли у коридор нашого будинку, поки батьки не бачили, бо ж вони не вельми горіли бажанням брати те мале собача. Гралися ми із нею доти, доки не позасинали. Я її вкрила своїм же покривальцем, яке потайки винесла, і ми так і дрімали, аж поки нас не викрили мої батьки. Подивившись як мале чадо спить під дверима із собачатком, у них не було іншого вибору, як тільки залишити вже тепер нашого песика.

Виринаю зі спогадів, ще раз поглядаю на пса, потім на дитину, яка досі розглядає малого пухнастика. Ми їхали далі, і до салону зайшла жінка старшого віку. Мою увагу одразу привернула її зачіска. Напевно, колись це було дуже круто, носити на голові клубок шерсті, яке візуально господиню піднімає у своїх очах. У бабусь свої ідеали краси, ми, молоді, теж робимо іноді зі своїм зовнішнім виглядом таке, що бабусям та дідусям не вельми до смаку.

Але в мою голову закралося питання, для кого ж ми стараємося бути гарними. Для людей чи для себе? Які ми вдома, і чому не можемо вийти «в люди» такими, якими є насправді. Звісно, є певні суспільні правила, яких ми стараємося дотримуватися, але де у тому вирі залишаємось справжні ми?

От часто одружені чоловіки дорікають своїм дружинам, які чепуряться більше, ніж зазвичай, що, мовляв, «для кого ти так вибираєшся?» І тоді жінка найчастіше відповідає, «для тебе» чи «для себе». Ще поки на моїй руці немає обручки, мені чомусь здається, що перед чоловіком не можна з’являтися, так би мовити, з бігудями на голові. Хоч всі чоловіки говорять про натуральність у жіночій красі, але насправді усім їм подобається гарна картинка. А тут вже основне не загратися із зовнішністю. Бо ж у сучасному світі стільки можливостей для зміни зовнішності, що у них можна купатися, як Скрудж Макдак.

Нас так захоплює все невідоме та незвідане досі, що переборюючи свої побоювання, летимо у вир нових емоцій. А сучасна медицина та косметологія робить дива. Людям, які мають проблеми зі здоров’я через певний неполадок у тілі не проблема змінити. Але сучасні жінки, та і деякі чоловіки, вдаються до медично-косметичних способів корегування тіла просто щоб задовольнити своє відображення у дзеркалі. Зробив ліпосакцію, і не треба «паритись» про здорове харчування, епіляцію – і не думаєш про зайве волосся, “підкачати” губи, груди до потрібного вигляду і розміру – що у тебе щось замале. Жінка перетворюється на штучне тіло, матеріал для лікарів та косметологів. Тож чи залишається щось справжнє у штучних утвореннях чи бажання бути кращою за сусідку все ж таки перемагає?

Тепер з жінки можуть всіма доступними способами зробити ляльку. А соцмережі допомагають у цьому. Але, на жаль, багато хто з жінок перетворюється на штучне утворення, яке обожнює лише своє тіло. Та страшно, коли цим Нарцисом робиться і чоловік. Соцмережі, які покликані ділитися враженнями з друзями, перетворюється у суцільне хизування своїм тілом. Бо ж мало хто, відвідуючи спорт-комплекси, не викладає свого фото “на люди”. Але є і плюси у подібних соцмережах, бо ж, як зазначила моя вже тепер екс-одногрупниця, яка відвідувала чергову країну і викладала фото, вона хотіла змотивувати інших не сидіти на місці, а складати валізу, брати закордонний паспорт і мчати назустріч подорожам та новим емоціям.

Днями прочитала висловлювання одного з чергових “фейсбучних” критиків про жіночу красу. Ті його слова мене зачепили, хоч то зробити зараз можна вкрай рідко, бо професія за рік зробила мене, відверто кажучи, черствою. Чоловік розповідав, що коли сидів у луцькому парку, він мимоволі роздивлявся людей, які проходили повз. Його увагу звертали штучні дівчата, у яких, здавалося, хотіли уподібнити себе. І він починає обурюватися, що, мовляв, де ж залишається справжня жінка.

Ми так мчимо за штучною красою, але більшість чоловіків люблять бачити натурпродукт і справжніх жінок.