Нижче скорочена текстова версія розмови з Масі Найємом. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Пане Масі, я думаю, було б логічно розпочати нашу розмову з країни вашого народження – Афганістан. Радянський Союз напав на неї, так само як і на Україну. Що повинно статися, щоб ця машина смерті припинила своє існування?

– Якщо казати про турботу російського народу, то, мабуть, потрібно зайнятися їхньою просвітою, аби там сформувалося громадянське суспільство. Сильне, яке може взяти владу на себе. У тому сенсі, що може вимагати займатися розв’язання проблем самого населення перш ніж лізти забирати території інших суверенних держав.

Мені здається, що найбільша проблема росіян у тому, що вони тупі, малоосвічені, абсолютно бездієві як громадянське суспільство.

– Таке покоління росіян не перше та, як бачимо, не останнє. Їхні діти зростають у тій самій атмосфері. Це взагалі можна якось змінити?

– З точки зору історичних подій, я думаю, що після Другої світової війни, можливо, не до кінця було прокомуніковано про те, які були покарання тим нацистам, які вчиняли звірства під час війни.

Якби прокомуніковано було достатньо і ті люди, які були причетними до злочинів, отримали покарання, то, можливо, умовний Путін задумався б, що покарання в будь-якому разі буде. Тобто в нього не було б структури мислення такої, що він може вчиняти ці злочини та залишатися безкарним. Думаю, що ми як людство погано пояснили майбутнім поколінням, що таке війна та в чому мінуси будь-якої війни.

Що стосується самої РФ, мені здається, що суспільство може допустити такі прогалини в політиці своєї держави тільки тоді, коли воно недієве, не хоче майбутнього та думає, що це якимось чином омине їх особисто.

– На вашу думку, росіяни та керівництво Росії досі вважають, що їхні дії будуть безкарними?

– Я думаю, що політична верхівка впевнена в цьому. Якби було навпаки, я думаю, що стались би події з метою врятувати себе, не ототожнюючи з нинішньою політичною ситуацією.

Путіну непогано у РФ, поки що непогано. Бо там він може безпечно існувати. Ядерна зброя дає йому достатній вплив для того, щоб відчувати себе в безпеці, на відміну від України.

Тому мені здається, що питання все ж пов’язане з тим, що політична верхівка не усвідомлює в реальну загрозу того, що ми опинимося в Москві. Або суспільство опиниться в Москві. Або в це вірить меншість росіян і тих, хто дотичний до політичної структури.

– Повернімося до Афганістану. У вас залишилися там рідні або знайомі?

– Тільки одна тітка.

– Що вона розповідає вам про життя в країні?

– Достатньо важко. Немає роботи. Звісно, що в жінок майже немає прав. І що стосується гуманітарних питань, з їжею проблеми, проблеми з можливістю якимось чином себе забезпечувати. Проте пересилати їм гроші можливо, то завдяки цьому вони фактично й живуть.

– Коли там почалася війна, ви були ще маленьким хлопчиком. Як це – переживати війну двічі, але в різних ролях? Тоді ви були дитиною, а зараз дорослий чоловік, військовослужбовець.

– Мені здається, що через те, що в мене була війна в дитинстві набагато легше переживати те, що відбувається зараз. Я більш готовий до переживання цих подій. Якщо ставитися до цього по-філософськи, то я думаю, що це карма. Тому я ставлюся до цього як до подій, які я повинен пережити.

Нічого такого не трапилося в сьогоденні, чого не було раніше. Під час війни завжди були звірства. Під час війни завжди було нелюдське поводження з іншими людьми.

Загалом я вважаю, що війна в Афганістані допомогла мені бути готовим до того, що я переживаю зараз. Я вважав себе достатньо адаптивним. Проте нещодавно пройшов тест, який показав, що навіть я не достатньо адаптивний. Я був здивований. Тому війна для мене в цьому сенсі це чергова трагедія, яку потрібно пережити, зберігши людське обличчя. Це найбільший виклик.

Дитяча світлина Масі Найєма з братом Мустафою і сестрою Маріам (фото: facebook.com/MasiNayyem)

– У вас не було здивування, паніки чи страху, коли Росія напала у 2014 і 2022 роках?

– У 14-му було нерозуміння. Усе, що сталося, я усвідомив тільки тоді, коли пішов на війну у 2015 році.

24 лютого паніки точно не було. Була просто шалена втома від того, що я знав, що це руйнує будь-яку структуру життя на майбутнє. У тому сенсі, що ніякі плани побудувати не можна.

Відбувається певний хаос, на який ти не впливаєш. Впливаєш відносно, тому єдине, що ти можеш змінити, це своє ставлення до цього.

– Ви згадали, що берете участь у російсько-українській війні із 2015 року. Опишіть, як змінилася українська армія відтоді до сьогодні.

– Вона стала більш фаховою та мотивованою. На відміну від 2015-2016 років задачі стали чіткішими, вони легше вимірювані. І, звісно, виростає мотивація, коли задачі чіткі, тому що ми розуміємо: для чого це, яка кінцева мета.

Якщо згадати 2015-2016 роки, перебуваючи в промзоні Авдіївки, я не розумів мети. Ми просто героїчно стояли, нас убивали. Ми просили дозволу стріляти у відповідь. Не було ніяких задач повернути свої території. Це був просто живий щит людей, який поступово вбивали.

Коли по вас стріляють, а ви просите дозвіл стріляти у відповідь, у тебе закрадається така думка: а це точно війна? Чи повинен ти просити дозвіл на самооборону? Я думаю, що ні. Тоді ми мали.

При цьому всьому ми забезпечували виконання цих Мінських домовленостей. Ви знаєте, недостатньо в мене інформації, щоб сказати, правильно це чи ні. Але факт такий, що ми героїчно стояли, героїчно помирали. Багато хто з наших хлопців там загинули, поранені. Який був у тому сенс? Не знаю. Ми дамо оцінку трохи пізніше.

– Ви вважаєте, що не було передумов, щоб зупинити війну ще тоді?

– Політична верхівка мала інші плани, ніж повертати території. З різних підстав. Я, на жаль, не володію певною інформацією, якою володіли тоді політичні особи. Проте, на мою думку, задачі повернути свої території не стояло.

– А що тоді спонукало вас стати на захист України зі зброєю? Чому не залишилися волонтером у тилу?

– Закон. Мене мобілізували. І я вважаю, що це податок, який я повинен сплатити. Немає ніякого героїзму в моїх діях. Я сплатив податок, який я зобов’язаний цій державі, тому що я громадянин України. Є закон, коли ти повинен прийти. Я прийшов.

– Як ви вважаєте, зараз кожен, хто пішов у ЗСУ – герой чи це його обов’язок?

– У першу чергу це його обов’язок. Якщо ми порівнюємо дії громадян України з діями громадян агресора, то, звісно, на фоні тих людей у Росії, які тікають від мобілізації, ми герої. Але ми не порівнюємо себе з лайном.

Якщо брати демократичну державу з суспільством, яке любить свою країну, це норма піти та захищати свою країну.

– На початку великого вторгнення було багато добровольців, зокрема й з досвідом. За понад рік війни їх стало значно менше, не вистачає досвідчених командирів, мотивованих військових. Що можна з цим робити? І чи взагалі можна?

– Не вважаю, що не вистачає досвідчених бійців і що зменшилася (кількість – ред.). Наскільки я бачу ті хлопці, які зараз залишаються на війні, стають більш досвідченими та професійними.

Особисто у своєму підрозділі я навіть нещодавно ухвалював рішення, щоб солдат ставав керівником відділення. Мені казали, що для цього потрібен певний час, щоб він став офіцером тощо. Ні, ми розуміємо, що ми – про ефективність.

Якщо людина лідер і має хист для того, щоб керувати відділенням, його можна ставити туди. І дуже багато хлопців, які в нашому підрозділі працюють, вони включені, вони вмотивовані. І я б не сказав про те, що за рік у них впала мотивація. Навіть більше.

Буквально сьогодні я говорив зі своїм побратимом, який хоче брати участь у контрнаступі. Це мене дуже лякає. Я дуже не хочу втрачати друзів. Але розумію, що всі хлопці дуже заряджені. Ми тільки й мріємо, щоб під час контрнаступу опинитися в тому місці, де ми будемо корисними.

Масі Найєм став на захист України в 2015 році в складі 122 ОАеМБ (фото: facebook.com/MasiNayyem)

– Ви сказали, що керівництво Росії не розглядає ймовірності, що українці можуть опинитися у Москві. ЗСУ справді можуть дійти до Москви?

– Я думаю, що задачі такої не стоїть. Але якщо, наприклад, Китай включиться у війну, буде відповідь інших держав. Тому що тоді ми не воюємо з Росією. Ми воюємо з майже половиною планети.

– Як ви взагалі розглядаєте можливість приєднання Китаю до Росії у війні?

– З точки зору прагматичних інтересів Китаю я розумію, що вони розглядають цей сценарій або хоча б ймовірність того, що вони можуть піти на це. Вони будуть продавати це в обмін на якісь свої блага для своєї нації.

– Після війни та й вже зараз у суспільстві з’являються люди без кінцівок, зі шрамами на обличчях. Це запитання інклюзивності. Чи готові українці сприймати цю картинку нормально?

– Згадайте, будь ласка, як ми спілкуємося один з одним, коли хтось не згоден із вашим політичним вибором. Коли ви побачите ці суперечки, ви дізнаєтеся, як люди один одного готові знищити.

На своєму досвіді я пережив ситуацію, коли мене ображали тим, що в мене немає ока, бо я не був згоден з думкою іншої особи з приводу політичних вподобань.

Я вважаю, що суспільство не готове до толерантного ставлення до цих людей. Бо в критичний момент, коли людина не буде згодна з політичною або побутовою думкою, на жаль, люди, які вузько мислять, будуть переходити на образи через відсутність ока, ноги тощо.

Я кажу про якісь системні речі, які бачу. Проте я також зустрічаю велику любов людей до осіб з інвалідністю, і, можливо, це якимось чином збалансує цю проблему. Але в першу чергу це треба вирішувати просвітою, мабуть. Хоча я б трошки жорсткіше ставився до цього. Бо коли ви ображаєте особу з пораненням, ви ніколи не знаєте, в якому він стані.

Якщо сьогодні я можу сміятися зі свого ока, це не означає, що я не страждаю без нього. Це не означає, що я не думаю про те, що маю вигляд не такий, як усі. Це не значить, що кожен день, коли я бачу себе в дзеркалі, я сприймаю це нормою, що я себе прийняв. Я не прийняв це, мені достатньо важко.

Тому треба подумати про це. Мабуть, ставитися до людей із більшою любов’ю. Особливо, коли ці люди віддали частинку себе.

– А як серед українців повинна бути вихована повага до військовослужбовців? У вас навіть допис був про додавання відповідної статті в Кримінальному кодексі.

– Це дискусійне запитання. По-перше, є стаття 435-1, яка була прийнята минулого року. Вона якраз стосується відповідальності за неповагу до військовослужбовця. Але, на мою думку, суспільство – це не завжди тільки закони. Корсетом наших цінностей є те, що суспільство толерує, а що – ні.

Тому мені здається, що в першу чергу, коли ви бачите, як інша особа цькує пораненого, це треба не толерувати. Це не означає, що потрібно агресивно доносити свою думку. Треба пояснити, чому ми проти цього. Треба розуміти, чому ми вдячні військовим.

Тому що вони поставили своє здоров’я та добробут нижче, ніж суспільне благо для захисту територіальної цілісності. Військовий, який пожертвував частиною себе, заслуговує на повагу.

Хоча б день походіть без одного ока, зав’яжіть його пов’язкою. Коли вам стане достатньо дискомфортно, зніміть її та просто поважайте тих людей, які втратили руку або ногу. Мені здається, достатньо усвідомленості.

Поважати – це не принижуватися. Це проявляти першою чергою себе як людину. Якщо ти поважаєш військового, це достатньо сильний аргумент сказати, що ти українець.

– Кажучи про росіян, в одному з інтерв’ю ви сказали, що у вас немає ненависті до них. Чому навіть попри те, що вони особисто вам завдали багато болю?

– Я росіян вважаю пустим місцем і не хочу витрачати на них свою увагу. Є дуже гарний вислів: всесвітом керує увага. Якщо ви звертаєте увагу на щось, то ви цим живете. Я не хочу жити росіянами. Мені до них байдуже. Коли ви і я, люди навколо нас будемо щасливими, останнє, про що ми згадаємо, будуть росіяни. Правда ж?

Ті люди, які заподіяли шкоду Україні або суспільству, моїм знайомим і друзям, повинні понести покарання, і все. Їх більше не існує. Ми повинні подарувати їм абсолютну відсутність в нашому просторі. Це найкраще покарання для росіян.

Я думаю, що більшість із них повинні зникнути, як вони зникають щодня в тих тисячах людей, яких ми вбили на фронті.

– Ви розповідали, що про своє поранення говорите досить легко та з гумором. Як проходить ваша адаптація та відновлення зараз?

Знаєте, на початку мені було дуже цікаво, тому що вперше побачив світ без одного ока. Мені було цікаво розглядати все, розуміти, що зі мною відбувається.

Пізніше я вважав, що це, мабуть, тимчасова історія. Адже ти 38 років бачив усе двома очима, а потім в якийсь день бачиш одним, і думаєш, що щось зміниться. Але дедалі частіше я розумію, що інакше не буде.

Я намагаюся більше аналізувати себе, щоби відчути ті зміни, які зі мною стаються. А вони стаються. Також це психоемоційні моменти. В якийсь момент ви можете відчути шалену депресію, тому що щось сталося не так, як ви хочете. Ви надто негативно ставитеся до дрібниць.

Доводиться багато контролювати себе, щоб триматися в нормі, та шукати маленькі радощі, щоб наповнювати це життя. І щоб цими радощами не були алкоголем, наркотиками, бо я знаю, що багато хлопців у це впадають.

Я працював з психологом. Десь два місяці я не працюю. Думаю повернутися знову після операції, яка буде за п’ять днів. Я весь цей час намагаюся владнати з собою. Я маю змогу мати контроль над собою, і для цього мені потрібні моє особисте рішення та мої особисті дії. Я хочу бути вдячним собі самому за те, що я зміг.

24 лютого Найєм без роздумів став до лав ЗСУ (фото: facebook.com/MasiNayyem)

– Багато військових в Україні з різних причин не хочуть йти до психологів, хоча у західних країнах це цілком нормальна практика. Як думаєте, чому? І наскільки це небажання може негативно повпливати як на самих воїнів, так і на суспільство в цілому після війни?

– Мені здається, що це щось із серії, що в СРСР не було сексу. Він був, але вважають, що його не було. Це наше минуле.

Якщо ви з радянського суспільства, то вам дається важче піти до психолога. Якщо є негативний досвід із попереднім фахівцем, можливо, це вам заважає. Але я вам скажу, що психолог зекономив мені дуже багато часу та сил. Бо я не зробив багатьох помилок.

Психолог – це людина, яка має інструкцію з користування вашим мозком. І він має її, тому що вчився на це. Він знає дечого більше. Це не означає, що ви слабкий. Це значить, що ви справді хочете розібратися та змінити щось на краще. Піти до психолога – це про силу.

Якщо вам усе подобається та ви не хочете нічого змінювати, не йдіть до психолога.

Проблеми, які будуть розростатися у військового, можуть завдати шаленого фізичного болю йому. Починаючи від того, що людина може шукати задоволення, тому що мозок перебуває в стресі. Так чи інакше ти переживаєш це. І ти будеш вдаватися до пошуку задоволення. І це задоволення може бути в жахливих речах: алкоголь, наркотики, насильство.

Тому мені здається, що якщо ми не надамо фахову допомогу військовим, це повернеться суспільству. Але є чомусь надія, що більшість хлопців все-таки підуть. І мої побратими, які були в психолога, теж будуть говорити своїм друзям, що це треба робити. Тому що це дає можливість не зробити собі ще гірше.

– За рік війни в нашому суспільстві зародилася “звичка” відправляти на фронт ледь не всіх. Я конкретно згадую тих хлопців, які влаштовували в Києві вечірки. Їм вручили повістки, і це мало вигляд покарання. Як ви до цього ставитеся?

– Давайте на прикладах. Уявіть, що ми злочинців відправляли б одружуватися. Яке взагалі буде ставлення до інституту шлюбу?

Для мене можливість долучитися до ЗСУ – це шалена повага. Там страшно, там вбивають, там мучаться, але це мій вибір, і я там мучуся. І якщо там мучаться, це не означає, що туди треба відправляти всіх, хто вчинив погано, щоб вони там мучилися. Це треба заслуговувати.

На жаль, це логічна помилка, до якої вдаються люди. Деякі бояться мобілізації. І тоді цю особу хочуть покарати. Це погана історія. Це те саме, що змусити особу платити податок. Але ж податок – це і так обов’язок кожного. Я тут не драматизую.

Це історія нашої еволюції. Ми це змінимо. Уявіть, що 1 700 000 людей демобілізуються та будуть ходити по світу. Більшість із них будуть героями, які у важких ситуаціях, ухвалювали дуже важкі рішення. Я думаю, що треба буде ще дуже довго вчитися, щоб потрапити в ЗСУ.

Ті люди, хто посилають злочинців у ЗСУ, це ж ті люди, які судять по собі. Ви не побачите військового, який буде відправляти когось в армію. Хіба що того хлопця в Буковелі, який ображав військового. От його я дуже хотів би побачити в Бахмуті. Щоб він потім повернувся в Буковель і подивився, а як йому, коли так кажуть. І то, я б не хотів бачити його як побратима.

– Як ви ставитеся до тих, хто ховається від мобілізації за кордоном? Особливо з публічних людей.

– Натурально ми не можемо просити людей хотіти вмирати. Я не хочу помирати. Коли я йшов на війну, я багато разів про це з собою говорив. У мене не стоїть задача вмерти.

Люди, які бояться піти туди та якось з собою домовилися, ви знаєте, я їм навіть трошки заздрю. Я не зміг би так. Мені було б дуже важко. Мені могли б пропонувати дуже багато грошей, щоб я поїхав за кордон, я відмовився б, тому що я не знаю, як із цим жити.

У тих людей, які втекли, я впевнений, оце внутрішнє нікуди не дінеться. Вони будуть страждати через себе, через ставлення до них, через те, що в системі координат майбутньої України вони ніхто.

У майбутньому вони будуть з’являтися, але наше суспільство стало дорослішим. Ми дамо цьому свою оцінку. Я впевнений, що умовного Киви в майбутньому України не буде.

Я думаю, що його вб’ють, коли він приїде в Україну. Якщо це не зроблять інші, вб’ю його я. Я б дуже хотів, щоб він приїхав в Україну. Йому потрібно дати покарання згідно з законом.

Я б також сильно хотів побачити тут Медведчука. Я б хотів, щоб він страждав так, як страждають більшість людей через повномасштабне вторгнення. Проте закон не дозволяє так чинити з ним. Але принаймні сидіти до кінця своїх днів він мав би.

– Як думаєте, після війни у суспільства буде запит на сильну руку при владі? Тобто, українці в більшості тяжітимуть до автократичного типу правління? Чи, можливо, навпаки?

– Мені здається, в першу чергу Україні буде потрібна компетентна рука. Ціннісну історію, мені здається, можуть підкоригувати сильні інституції, як то поліція, ГУР, СБУ, ДБР і сильна судова система. Коли компетентна людина вчиняє правопорушення, це можна виправити законом і цими інституціями.

Але те, чого я дуже сильно боюся щодо майбутнього України, що компетентність не буде в ціні. Люди будуть піддаватися відволіканням, що це ціннісна людина, військовий, наприклад.

Ми повинні зрозуміти, куди ми хочемо прийти та що буде далі після перемоги. Я хочу, щоб Україна була однією з націй, здатних на конкуренцію завдяки технологіям, своїм знанням.

Тільки ви налякаєте в цивільному світі одним пострілом, багатьох розумних людей це змусить втекти. Це наша найбільша проблема, яка існуватиме після перемоги. Якщо й далі буде такий відтік, нам не буде ким будувати країну.

– А чи не може відбутися так, що в українців буде лише один симпатик, а інших просто не розглядатимуть чи не прийматимуть?

– Ви знаєте, в українців такого немає. Ми з вами можемо за три секунди знайти привід, щоб посваритися про свої політичні вподобання. В Україні є така сильна демократія, що ми маємо право говорити про те, хто нам подобається, а хто – ні.

Я не уявляю собі людину, яка може зараз консолідувати всю країну. Це дуже важко, майже нереально. Проте ідея сама по собі може консолідувати. Якщо в ідеї буде хороша команда, це може спрацювати.

Я більше не хочу голосувати за прізвище. Я хочу голосувати за програму, яка буде втілена. А якщо не буде втілена, ми дамо політичну оцінку та більше ніколи не будемо обирати. Ми вмираємо зараз за це право, тому його потрібно поважати. Важливо, щоб наші люди під час ухвалення рішень не піддавалися на емоції та маніпуляції, натомість – на фактах.

Наш успіх буде в тому, якщо ми зараз будемо багато грошей витрачати на освіту людей. Ми зараз дуже сильно втрачаємо майбутнє покоління. Будьмо чесними: під час COVID вони майже не вчилися, потім почалася війна. І це жахливо.

Тому я вважаю, що майбутнє України та її об’єднаність можливе тільки тоді, коли суспільство буде думати про інтереси самої країни. А це можливо тільки тоді, коли люди достатньо емоційно контрольовані та розуміють, на що вони мають звертати увагу, коли обирають тих чи інших політиків.

– У відносно мирних містах триває життя, причому досить активно. У вас не виникає думок, що українці забувають про війну?

– Я в цих моментах кажу просту конструкцію, якою й живу. Якщо українці зараз щасливі, ходять по кав’ярнях, бухають, ходять на дискотеки – це найкращий показник ефективності ЗСУ!

Ціла нація намагається заборонити нам бути щасливими. Усі росіяни точно хотіли, щоб ми з вами страждали. Якщо ми цього не робимо – на своєму власному фронті ми перемогли. Я вас вітаю.

Але це рівно до того моменту, коли до них постукали зі словами: “Шановний, тепер твоя черга йти воювати”. У цей момент вони мають усвідомити, що до того жили завдяки ЗСУ. Зараз суспільство не толерує тих, хто не може воювати.

Масі вважає, що українці мають долати демографічну кризу прямо сьогодні (фото: facebook.com/MasiNayyem)

– Ви назвали вже декілька проблем, які є зараз в українському суспільстві. А які ще вбачаєте?

– Секс. Людям потрібно терміново розмножуватися. У нас шалена проблема з цим. Я розумію, що зараз це дуже важко. Але коли, як не зараз, адже завтра вас може не бути. Після поранення я дуже сильно пошкодував, що не маю дітей.

Нас вбивають, це фактичний геноцид. Тому потрібно створювати таке суспільство, де народжувати дітей щонайменше модно.

Також я думаю, що буде велика проблема з тим, щоб люди навчилися приймати ветеранів. Держава повинна сформувати певну політику для цих людей, передбачити ті соціальні конфлікти, які стануться.

Але нам потрібно усвідомити одну жахливу штуку: ще жоден із тих, кого мобілізували, не був відправлений у демобілізацію. Якщо хоч 10-20% демобілізувати, їхня кількість може сягнути приблизно 350 000 людей.

А коли демобілізують 1 700 000, конфліктів буде дуже багато. Нам потрібно погодити певний каркас того, як ми будемо взаємодіяти з цими людьми. Варто пам’ятати, що вони не обирали цю війну.

Ми можемо зробити це лекціями, соціальною рекламою. І нормальною рекламою без пропаганди. Ми не Росія.

– Я отримую повідомлення від військових із проханням розголосу тієї чи іншої справи. З останнього: хлопці за рік повномасштабної війни жодного разу не були в ротації. І таких випадків чимало. Що потрібно робити в такому разі? Чи можна взагалі якось зарадити цьому під час війни?

– Додаткова мобілізація. Зараз проводиться загальна мобілізація, проте її вочевидь замало.

Наскільки я знаю, то половина тих видатків, які держава має на війну, йде за зарплатню військовим. Тому для того, щоб набрати додаткових людей, потрібно мати ресурси. Це знову-таки одяг, зброя, їжа, зарплатня. Якби в нас була достатня кількість військових, можливо, ротації були б частіше.

Лінія фронту дуже розтягнута. Для такої маленької України це дуже багато. Але подивіться, скільки в нас мобілізованих. Від усього населення це 1-2%, що вже достатньо немаленька кількість людей. Але утримувати їх – це шалені кошти. Ми зараз усі залежні від іноземних партнерів.

Будь-хто, хто зараз не мобілізований, має змогу вчитися та готуватися. До того ж навіть коли ми виграємо війну, РФ не перестане бути нашим сусідом.

Я б готувався до того, щоб ми створювали продукти, які здатні продавати іншим націям. Це дає можливість купувати або створювати зброю, щоб самим захищатися. Це єдиний шлях для того, щоб бути сильною нацією.

– Ви регулярно порушуєте питання того, з яким “пеклом” доводиться зіштовхуватися людям під час проходження ВЛК. Які основні проблеми та, можливо, навіть найабсурдніші є в цій системі?

– Люди, які поставлені стежити за цим, абсолютно не мають філософії подяки до військових. Уявіть собі ідіотизм: військовий лежав у лікарні, його випускають, він повинен сам ходити у ВЛК, щоб потім направити документи у військову частину.

Але чому ВЛК не може прийти до мене в лікарню, поговорити з моїми лікарями та дати папірець для військової частини? Чому цей поранений повинен ходити між ними? Це ж абсурд! Це якби ми сліпій людині подарували окуляри.

Не всі ВЛК інклюзивні. Скажіть, будь ласка, що має бути більш інклюзивним, якщо не військово-лікарська комісія, куди ходять точно всі поранені? Ну, розум взагалі є?

Ви знаєте, коли запитують, яка національна ідея українців, вони кажуть, щоб від них від’ї*алися. От така сама історія з військовими. Дайте їм спокій. Після поранення єдине, чого вони хочуть – піти додому та зрозуміти, що з ними сталося, а не ходити по ваші документи.

– Які кроки можна здійснити прямо зараз для подолання цієї проблематики?

– Якби я був політиком, я махав би цим прапором дуже високо. Але що це дало б? Система просто закрилася б. Уся команда медичних сил повинна забрати будь-які образи, припинити виправдовувати те, що вони роблять. Тому що поки ви це робите, інші люди страждають.

Просто зберіться та зрозумійте, що це мінімум, а повинен бути максимум. Це документи, це просто документи, розумієте? Вони ж не зроблять мені легше, у мене око не з’явиться. Кому вони потрібні? Державі. Держава змушує мене ходити по ці документи, які потрібні їй.

Якщо стаються черги, це означає, що недостатня кількість ВЛК. Значить потрібно роздати цивільним лікарням можливість надавати ці послуги.

Наступний крок – це цифровізація. Це коли не треба носити ці документи, тому що вони повинні крутитися в одній або двох базах.

Стосовно інклюзивності, то зараз, здається, виділено 350 мільйонів, щоб протягом року зробити ВЛК доступними для людей з інвалідністю. До року ці кроки будуть реалізованими.

– Як вважаєте, Україні вдасться найближчим часом побороти бюрократію і корупцію?

– Я вважаю, що потрібно посилювати антикорупційну систему. Я думаю, що Україна має всі можливості, а тепер ще й шалений соціальний запит на те, щоб корупція зменшилася. Тепер слово за судовою та правоохоронною системами. Якщо вони не будуть достатньо сильними, корупцію ми не подолаємо.

У суд заходять матеріали, які збирають правоохоронні органи. Якщо вони будуть неякісними, суд не зможе винести правильного рішення. Мені здається, що в нас корупція немає невідворотності покарання. Це не реалізовано в нашій системі координат. Тому посилювати правоохоронну та судову системи, щоб політики не користувалися ними як своїми ресурсами.

Я не вірю в людей. Будь-яка ціннісна людина з тих чи інших причин може дати слабину. Ми за природою такі. Тільки суспільний договір і не відворотність покарання можуть дати втриматися від тих чи інших діянь, які можуть завдати шкоди бюджету країни.

Поки буде перехідний період, тимчасово можна буде красти. Але ця тимчасовість у нас триває вже 32 роки. Саме тому потрібно жорсткість, ну й коли як не зараз? Тим паче, що на це є запит.

Я втратив око, тому що не мав броньованої машини. Якби ми підірвалися на міні в ній, я був би живіший, мій друг не загинув би, інший друг не лежав би зараз у ліжку не говорячи.

Наразі я не відчуваю, що з корупцією йде така сама запекла війна, як ми воюємо з росіянами.

– З юридичної точки зору, якою повинна бути архітектура безпеки у світі після російсько-української війни?

– В ідеалі у РФ повинна зникнути ядерна зброя. Проте наступним горем для людства є Китай, який має цю зброю. Мені здається, що світ приречений до того, що станеться війна (Третя світова – ред.), тому що ніхто з великих націй не відступить від цієї зброї.

Чи буде це війна, чи превентивний удар, чи щось інше – я думаю, що воно станеться. Ця ескалація викине весь “гній”, і тоді всі заспокояться. Мені здається, що це одна з реалістичних подій, яка може змінити всю історію безпеки. Тому що якщо цього не станеться, у всіх буде запитання: “а хто ж сильніший?”.

На мою думку, велика війна ще попереду. Ядерна зброя – це один з аргументів, що вона буде. Просто питання в тому, що буде між Китаєм і Тайванем, і коли туди вступиться США, а там уже понесеться у всіх.

Я не бачу ніяких запобіжників, чому це не станеться. Хіба що хтось розумний прийде до того, що не варто знищувати все людство.

Під час війни Масі втратив око (фото: facebook.com/MasiNayyem)

– Якщо Україна переможе, це може запобігти Третій світовій війні?

– Можливо. Але що називати перемогою? Я як юрист хочу тоді достукатися до цієї перемоги. Те, що ми заберемо свої території назад, це тактична перемога. Але це не перемога над Росією, бо в неї залишається ядерна зброя.

Якщо ми повернемо свої території та в нас з’явиться ядерна зброя, окей. Просто ми відтермінуємо ймовірний момент, коли буде Третя світова війна з ядерною зброєю. Конструкція просто поміняла свої позиції.

Знаєте, як кажуть, “против лома нет приема”. А лом є у всіх: США, Китай, Росія. Крім нас. Нам би ломчик, і тоді можемо говорити про якесь майбутнє. Але поки в нас його немає, ми постійно будемо державою, яка просить.

– Що б ви сказали українцям, які відчувають зневіру та депресію?

– Я б хотів нагадати їм, що це все тимчасово. Усе погане в житті було тимчасовим, усе хороше було тимчасовим. І все минає. Не треба депресувати. Це скоро закінчиться.

І дуже важливо пам’ятати, ким ви хочете прийти в той день, коли це закінчиться. Якщо у вас є дві руки, дві ноги та два ока, взагалі немає ніякого сенсу не піти зараз до набережної та відчути, що життя насправді існує. Все буде добре.