В Афганістані знайшовся зниклий безвісти солдат-волинянин. Мама зниклого волинянина, коли почула про сина, знепритомніла, – пише Вісник+К.

У березні учасники української експедиції, котрі займаються у далекій країні пошуком водоносних горизонтів, несподівано виявили в одному з афганських поселень чоловіка, який назвався колишнім солдатом радянської армії, що потрапив у полон, прийняв мусульманство і залишився там жити. Відео зі знайденим чоловіком виклали на ютуб-каналі.

Чоловік забув українську та російську мови, проте все ж повідомив, що він родом з Волині. Саме слово «Волинь» він неодноразово казав членам експедиції з України. Проаналізувавши інформацію часів радянсько-афганської війни, автори програми прийшли до висновку, що цим чоловіком, імовірно, є Ігор Білокуров, уродженець села Велика Глуша Любешівського району, котрий пропав безвісти у квітні 1988 року в провінції Кандагар.

Однокласники Білокурова, побачивши відео з незвичайним афганцем, впізнали в ньому Ігоря, повідомили рідних.

У селі досі живе мати зниклого без вісти солдата Антоніна Білокурова.

Ігор Білокуров був звичайним сільським хлопцем, якому військова служба вбачалася не осоружною повинністю, а почесним обов’язком. Тож до війська пішов з охотою, служив сумлінно, і начальство, помітивши його військові здібності, запропонувало лишитися в армії надстроковиком. Згодом його направили до Ленінграда, в школу прапорщиків. По закінченні отримав наказ – Афганістан.

Дізнавшись про страшне синове призначення, Антоніна Василівна зі сльозами відраджувала. “Ні, не можу, не маю права відмовитися, – відповів. – Не плачте, зі мною буде все гаразд. Я обов’язково повернусь”, – розповідає Ігор.

Ігорю випало там служити із земляком, хлопцем із сусіднього Камінь-Каширського району. Подружились. А згодом поклялися, що на випадок біди з одним інший відвідає рідних товариша й розповість усю правду. Проте Ігорів друг не зміг повністю виконати братерської клятви, приїхавши після служби у Велику Глушу. Бо не був того чорного дня в частині. А коли приїхав із завдання, побратима ніде не знаходив. Став розпитувати товаришів – ніхто не знає. Звернувся до командира частини, а у відповідь: “А хіба Білокуров не був з тобою у відрядженні?”

Майже два місяці тривали безрезультатні пошуки й лише аж тоді командування наважилося повідомити батьків.

Де тільки не їздила, куди не зверталася нещасна мати, шукаючи хоча б “слідочок” сина: і в Міжнародний Червоний Хрест, і в пакистанське посольство – та все марно.

Кажуть у селі, Антоніна Василівна знепритомніла, дізнавшись приголомшливу новину. Адже сина вже перестала чекати. Навіть символічну могилу його на сільському кладовищі спорудила.