Незважаючи на молодий вік, Максим Кідрук – один із найвідоміших та найбільш впізнаваних письменників в Україні. Тиражі його книг постійно зростають, а критики говорять, що твори Кідрука стають все досконалішими стилістично та сюжетно.
Зустрічаюся з Максом Кідруком в холі бібліотеки перед лекцією проекту Quantum. Чоловік, який десятки, а то й сотні раз побував в екстремальних умовах легко вмощується на диван і, незважаючи на гул відвідувачів, легко ловить хвилю конструктивної розмови. Мій співрозмовник говорить швидко і впевнено. Активно жестикулюючи, Макс розповідає про братніх-небратніх сусідів, дискутує про вчення Гокінга та анонсує вихід нової книги.
Максе, ти приїхав до Луцька, аби продовжити серію лекцій проекту Quantum. Твої спічі, зокрема, стосуються теми знищення Землі. Невже людям варто готуватися до Апокаліпсису?
Насправді це – лише тема. Потрібно привернути увагу, бо ми затягуємо людей на захід, на афіші якого написано «науково-популярна лекція». Тому має бути щось таке, що буде їм цікавим. Безперечно, я буду говорити про неголівудські, цілком реальні способи знищення планети Земля. Проте мета цієї лекції – не розповісти про Землю чи про те, як вона загине, а розкрити ті чи ті цікаві аспекти з астрофізики або фундаментальної фізики, певні аспекти, які стосуються нашої реальності. Я просто огортаю їх такою обгорткою, яка, я сподіваюся, приверне увагу більшої кількості слухачів.
Днями помер відомий вчений Стівен Гокінг…
Так (важко зітхає). Вперше ми запустили лекції Quantum в 2015 році в Рівному, потім вони була в Києві і у Львові, а згодом – у Черкасах. Коли я готувався до Луцька, то повторював відео, зняте за львівською лекцією. Якраз напередодні львівської лекції апарат ЛІГО підтвердив, що гравітаційні хвилі – це не просто теорія, а частина реальності. Тоді я зробив п’ятихвилинну лекцію, присвячену гравітаційним хвилям, пояснював, що це таке і чому всі в такому захваті, що ми реально підтвердили їх існування. Сьогодні за якимось збігом помер Стівен Гокінг, і я вже написав у себе у Фейсбуці, що, мабуть, за всю історію я не знаю людей з більшою силою волі, з більш глибоким розумом, хоча розум був закутий в настільки недосконалому тілі. Так, він визначний вчений. Як на мене – один з найкращих. Навряд чи найкращий, але один з найкращих теоретиків з часів Альберта Ейнштейна. Мене він захоплює ще більше як особистість, як людина з колосальною силою волі. Йому сказали, що він не проживе більше двох років, коли Стівен був у розквіті сил, але він наперекір усьому дожив до сімдесяти шести років і мав життя, якому за досягненнями може будь-хто позаздрити.
ЛЮДСТВО ЗАГРОЖУЄ САМЕ СОБІ
Він говорив, що людство саме себе знищить. Невже найбільша загроза для планети – самі люди?
Я тут не зовсім погоджуюся, тому що люди – загроза для самих людей. Для Землі ми не становимо ніякої загрози. Коли я говоритиму про способи знищення Землі, я не буду говорити про зникнення людства. Це дуже егоїстично. Тобто, якщо ми зникнемо – планеті від цього ні холодно, ні жарко. Вона як існувала, так і існуватиме, якісь інші форми життя будуть розвиватися. Людство загрожує саме собі. Землі – ні. В цьому саме я з Гокінгом не погоджуюся.
Чи можуть бути реальною загрозою для людей боти?
Боти в якому сенсі?
В сенсі існування штучного інтелекту в людській подобі…
Штучного інтелекту ? Ні. Знову ж таки, я розумію, де я, а де Гокінг, але я не погоджуюся з цією тезою. Ми ще дуже далеко, щоб створити дієздатний штучний інтелект, який би пройшов Тест Тюрінга. Тобто те, що ми зараз маємо, цей робот Люсі – це гарно прописана комп’ютерна програма, закутана в людську оболонку. Вона не має нічого спільного зі штучним інтелектом взагалі. Тому це загроза, якщо він з’явиться. Це буде одним з найбільших викликів для людства. Штучний інтелект більш страшний і загрозливий, ніж атомна зброя і глобальне потепління, але я думаю, що до цього ще сотні років.
ВИНИКЛА НАГОДА СТАТИ ГОЛОСОМ КОНТПРОПАГАНДИ ПРОТИ ЛАЙНА, ЩО ВИЛИВАЄТЬСЯ НА УКРАЇНУ
«Небратні» – твоя книга про історію взаємин України і Росії, що відрізняється від інших книг своєю публіцистичністю та документальністю. Що змусило тебе відійти від звичної манери написання і написати про цю історію трьохсотлітньої псевдодружби?
Змусило прохання мого польського видавця. Це була його ідея. Я погодився через те, що перед тим, як він мені цю ідею озвучив, я мав великий промо-тур Польщею. Я презентував один зі своїх перекладів. Це був період розпалу подій на Майдані і початку війни з Росією. Очевидно, що більшість запитань була не про мої книги, а про становище в Україні. Більшість поляків розуміли, що мова йде не про громадянську війну, а про протистояння з Росією, але майже ніхто не розумів, чому. В їхньому уявленні ми були отими братніми народами і тут між нами спалахує справжня війна. Поляки не розуміли, чому так сталося. Ідея цієї книги полягала в тому, щоб пояснити читачу переважно не з України, а людям з Європи виникнення оцього протистояння. Чому насправді ми не є такими братніми народами, як це показує російська пропаганда. Безперечно, я ще погодився саме тому, що в мене виникла нагода стати голосом контрпропаганди проти лайна, що виливається на Україну в Європі з проросійських чи фінансованих Росією телеканалів. Попри те, що це була дуже непроста для мене робота, питання навіть не стояло про те, чи погоджуватися на неї. Якщо мені така нагода випала, я, як громадянин України, був зобов’язаний таку книгу написати. І таким чином з’явилися «Небратні». Вже після виходу в Польщі мій видавець прочитав це, і вони подумали, що це може бути цікаво і для України, тому опублікували книгу тут. Ця книга досить пристойним накладом вийшла.
Я НЕ ДУМАЮ, ЩО НАМ ВДАСТЬСЯ ПОМИРИТИСЯ З РОСІЄЮ, ЯК ПОМИРИЛИСЯ ЯПОНІЯ І АМЕРИКА
У книзі ти наводиш не лише сучасні аргументи, а й майже трьохсотлітньої давності, починаючи від часів Гетьманщини. З огляду на це, невже ми все ще можемо стати братніми народами чи рубікон вже перейдено ?
Звісно, історія нас ще поверне до цього питання. Можна говорити про дуже багато речей: північний і південний В’єтнам, південну і західну Німеччину, про Німеччину і решту світу. Згадайте про Німеччину і ту ж Францію, які протягом першої половини двадцятого століття були найлютішими ворогами, а тепер є найбільшими партнерами в рамках ЄС. Безперечно, історія поверне це питання, але мова іде про покоління. Це точно буде не за мого життя, тому що надто багато всього зроблено і це буде жити в пам’яті. Я не думаю, що нам вдасться помиритися з Росією, як помирилися Японія і Америка.
Ми постійно говоримо про нашого східного сусіда, але забуваємо про західного, який теж дуже небезпечний. «Адвокат» України в Європі, сусідня Польща, прийняла так звані «антибендерівські закони». Чим це загрожує українцям?
Ця загроза починалася ще тоді, коли я їздив з презентацією «Небратніх». У Польщі ця книга називалася «Я – українець». Вже тоді на виступи приходили молодики, судячи з зовнішності, не з надто успішних верств, які намагалися звести, скинути розмову до дискусії про Бандеру. Тоді я досить легко їх всаджував. Так, я не заперечував неприємних для України фактів, але у них теж був Пілсудський. Коли ви називаєте цим іменем вулиці, то не маєте морального права дорікати нам, що ми шукаємо своїх героїв. Я казав, що дуже безглуздо через шістдесят чи сімдесят років після цих подій, коли багато чого забуто і переосмислено, намагатися будувати стосунки з огляду на те, що відбулося у той час. Це банально і тупо. Я не сподівався, що дійде до такого. Через те дуже прикро. Один з найважливіших партнерів України в ЄС стає не те, що ворогом, але опонентом.
МИ НЕ МАЄМО МАВПУВАТИ ЇХ
Марш у Львові, згодом заяви міністра Клімкіна, який запропонував полякам заборонити Армію Крайову і Пілсудського. Наскільки це можна вважати правильними шляхами для вирішення цього питання?
Мала бути заява, але ми не маємо мавпувати їх. Найгірше, що ми можемо зробити в суперечці з дурнем – копіювати його. Тому реакція має бут и, але я хотів би, щоб вона була стримана. Я надіюся, що здоровий глузд переможе і до влади в Польщі прийде сила, яка буде дружньо орієнтованою до України і буде розуміти, що оці неприємні історичні моменти можна обговорювати лише на історичному рівні, не політизувати. З політизації не виграє ніхто. Ми зробили ці заяви у відповідь, а кому від того краще? Найгірше при тому, що ми зараз воюємо з Росією, ще й почати політичну тяганину з Польщею. Тому повторюся, що це дуже прикро. Заяви нашої сторони приємні для нас. Я сподіваюся, що не всі в Польщі задоволені такою ситуацією і після виборів прийде сила, яка буде більш демократичною і простою у стосунках з нами.
Після написання «Бота» ти став засновником жанру технотрилера в українській літературі. Спеціально обрав нішу, що до того не була заповненою?
Зараз я від цього жанру відійшов, але тоді я обирав його, тому що читав техно. На той час це був мій улюблений жанр через його надзвичайну реалістичність. Жоден інший жанр не вибудовує сюжет на реально існуючих технологіях. І от оця реалістичність, де все що описане, бігає, стріляє, плаває, втягла мене в історію. На певному етапі мені це подобалося, я так писав, але я стаю старшим, багато читаю. Я так чи інакше як читач тяжію до більш серйозної літератури. Тож на всіх етапах своєї кар’єри я писав те, що подобається, насамперед, мені. Тому зараз я пишу більш серйозні романи, більш соціально орієнтовану прозу, але так – у мене був цей період техно. Це прикольний жанр, але зараз я намагаюся іти далі.
Є ПЕВНА КОГОРТА ЧИТАЧІВ, ЯКА РОЗКАЗУЄ, ЩО ВСЕ ЛАЙНО
В одному з інтерв’ю ти зізнався, що звертаєш увагу на відгуки та коментарі читачів. Так от, багато з них говорять, що твоя найдовершеніша книга – «Не озирайся і мовчи». Чи погоджуєшся із таким твердженням?
Дуже приємно, що ти про це говориш. Знаєш, чому? Тому що, я сам очікував такого. Ми зробили цей тур, підняли хвилю. Сьогодні було два відгуки в інстаграмі. Був прекрасний відгук з дуже гарною фоткою. Вони з’являються досить регулярно. Тобто стилістично, безперечно, ця історія і книга дуже довершені. Сюжетно я вважаю її на рівні із «Зазирни у мої сни». Чому приємно, що ти це згадав? Тому що є певна когорта читачів, яка розказує, що все – лайно. Був перший «Бот» і «Твердиня», а все інше неможливо читати. Вони є, я з ними нічого не зроблю. Ми з дружиною цього літа їдемо на концерт «Iron Maiden» в Краків. Я коли купував квитки, то теж почитав різні відгуки на їхній сторінці у Фейсбуці. І от там теж є така ж сама когорта, яка говорить, що лише перших два альбоми 1980-1981-х років – це «тру», а все інше – лайно. У мене є збірка їхніх альбомів вдома на дисках, і перших два… Ну вони слабенькі. Так, там уже де-не-де відчуваєш зародження того «мейдина», яким він буде через десятиліття, але вони ще слабенькі. Попри те, є люди, які ностальгують за ними, Я думаю, що вони ностальгують не за цими альбомами, а за тими, які вони були, коли їх вперше почули. Тому я з тобою погоджуся, «Не озирайся і мовчи» – на сьогодні з опублікованих книжок є найбільш довершеною історією. Але я підкреслюю – лише з опублікованих. Тому що восени, я сподіваюся, вийде мій роман «Де немає Бога». Я не знаю, як його сприймуть, але я був впевнений, що «Бот» після тревелогів буде величезним кроком вперед, так само впевнений, що «Де немає Бога» буде величезним кроком зараз. Хоча щодо відгуків, то мені самому цікаво, як то буде.
МИ ЯК НАЦІЯ – ТУПІЄМО, МАЛО ЧИТАЄМО
Твій одноліток, волинський поет Павло Коробчук говорив, що ваше покоління – останнє з тих, що займається творчістю. Невже насправді займатися творчістю стає не в тренді?
Це дурня! При всій повазі до Павла, ми дуже гарно спілкуємось. Можливо, в Україні – так. Ми як нація – тупіємо, мало читаємо. Може, є підстави, які мене схиляють до такої думки, але ти можеш легко перевірити відсотковий приріст видання книжок за кордоном. Можна говорити про Німеччину, ту ж саму Польщу. Кількість книг, паперових друкувань і тиражів в тій же Америці не зменшується, а зростає . Тобто це наша проблема, що ми стаємо читати мало. Зараз є чимало літературних конкурсів, і серед моїх знайомих є ті, хто в журі цих конкурсів. Очевидно, що не всі тексти хорошої якості, але я не бачу підстав для паніки. Звісно, є люди, які не читають і ніколи не будуть читати. В нас є проблема, що зараз підростають діти, чиї батьки зростали в 90-х і не мали можливості для того, щоб читати. Їхні батьки думали про те, як вижити і прохарчувати сім’ю. У цих дітей не було батька чи матері, які сиділи по дві-три години в день з книжкою, тому вони не розуміють,що так можна, що це може бути цікаво.
Як вирішити таку проблему?
Така проблема вирішується державною політикою, турами, вона вирішується державними програмами, що підтримують масову літературу. Я тобі зараз покажу повідомлення, яке мені сьогодні прислала читачка. Вона написала, що не любить читати, але мої книги – читає (показує текст на телефоні). До чого я веду: старіння – необоротний процес. Те, що люди почали читати менше, – оборотний. Можливо, Павло Коробчук матиме рацію, можливо, ми деградуємо як нація. Коли я був в Сирії до війни, я казав всім, що я письменник, а в них немає розуміння, що це таке. Я не кажу, що вони не розуміють, як я заробляю гроші, вони взагалі не розуміють, хто я такий як професіонал. Хтозна, може з часом ми додеградуємо до такого, як вони. Але, повторюся, це лише наша проблема . Продумана державна політика, постійне читання, гарні переклади – тоді знайдемо вихід. Люди часто мені пишуть, що не читали і почали читати мої книги, але це лише початок і це нормально. Кожен з чогось колись починає. Я не кажу, що проблеми немає, але я б не драматизував.
Здається, минулоріч я помітив тебе серед відвідувачів фестивалю «Бандерштат». Напевно, з Луцьком тебе поєднує не лише проект «Квантум»?
Так, здається, позаминулого літа я був тут на фестивалі. В Луцьку, власне, живе і працює моя менеджерка Елла Яцута. Ми працюємо з нею вже майже два роки, я задоволений співпрацею. Власне, ми з нею зробили мега-тур Україною, яким охопили сто міст. Тому тут і «Квантум». Він тут є, бо є Елла.
Ти представник сусіднього Рівного. Наскільки відрізняється літературне середовище у Луцьку та твоєму місті?
Власне, от організація, яку представляє Елла – виросла з організації «Література.RV». Це досить складна історія. Можливо, «виросла» – не зовсім доречне слово, але приблизно так воно і було . Колись це все починалося саме в Рівному, саме туди приїжджали письменники, обмінювалися книгами, але зараз колишні учасники «Літератури.RV» повиростали. Вони мають свої роботи, більш серйозні, і ця організація не функціонує, бо вони не змогли виростити покоління, яке б прийшло на зміну. Тому, фактично, зараз воно все сколапсувало. Тому той центр, що років чотири тому був в Рівному, зараз перемістився до Луцька.
Десять років тому ти вирушив у Мексику, тоді з’явилися «Мексиканські хроніки». За цей час ти об’їздив десятки країн і зустрічав чимало людей. Яка пригода за цей час закарбувалася у пам’яті?
Зустріч з українцем в Трухільйо в Перу, з старим українцем, який виїхав під час Другої світової війни через Італію. Він опинився у Перу і там зробив кар’єру. Це Григорій Самолюк. Цю історію гарно описано в книзі «Подорож на Пуп Землі».
Можна без деталей. Хто ще не читав – буде нагода це зробити. Дякую тобі, Максе, за хорошу розмову. Побільше вдячних читачів і хороших тиражів!
Розмовляв Андрій Мошкун
Фото – Андрія Петрушка
P.S. Подяка за організацію інтерв’ю керівництву Волинсько державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки та менеджеру Макса Кідрука Ельвірі Яцуті
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook