Перший місяць осені й у політичному сенсі не тільки був гарячим,а став своєрідним предтечею геополітичних катаклізмів у недалекому майбутньому. У цьому сенсі – й показове посилення бойової активності терористів із «ДНР» та «ЛНР» та імітація вгамування цієї активності напередодні приїзду на Донбас європейських міністрів. Промовисто не сумніваючись у безкарності,російські військовики у Сирії,які нещодавно знищили колону з гуманітарною допомогою,почали черговий етап «визволення» цієї країни вже під прикриттям договору про припинення вогню. Очевидно,відчуваючи неминучість розширення Кремлем своєї експансіоністської імперської стратегії (на фоні успіхів правопопулістських пропутінських партій у Німеччині й Франції),шведське Міноборони оперативно повернуло військовий контингент на острів Ґотланд…
 
Як зазначає аналітик Любко Петренко (див. Захід. Нет),«російський президент Владімір Путін діє цілеспрямовано й зухвало. Коливання у Вашингтоні та невизначеність Брюсселя додають йому впевненості». Тому можна не сумніватися,що градус напруги тільки зростатиме. Тим паче,що проросійські політичні сили у Європейському Союзі лобіюють зміну політичної позиції Співтовариства,яка чітко прив’язує режим санкцій проти РФ до повного виконання Мінських домовленостей. Цілком вірогідно,що вже 20-21 жовтня,під час засідання Європейської ради на рівні глав держав та урядів країн ЄС,відбудеться перегляд політики відносно Росії,а також продовження санкцій відносно Москви,нинішній етап яких спливає 31 січня 2017 року.
 
На цьому фоні Україна намагається,іноді навіть усупереч очікуванням,виявляти характер. Зокрема минулого тижня Верховна Рада ухвалила постанову про невизнання Україною легітимності виборів до Державної Думи Російської Федерації сьомого скликання,їх результатів та правових наслідків,та відповідно,складу,повноважень,актів та рішень Держдуми. За відповідну постанову проголосувало 264 народних депутатів. Зокрема,106 депутатів з фракції «Блоку Петра Порошенка»,74 депутат з «Народного фронту»,23 – з «Самопомочі»,18 – з Радикальної партії,15 – з «Батьківщини»,4 – з групи «Воля народу»,1 – з групи «Відродження»,а також 23 позафракційних. За документ не проголосував жоден депутат від «Опозиційного блоку». Український парламент визнав,що з огляду на незаконне проведення виборів Держдуми на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь,проведення виборів до Держдуми сьомого скликання є порушенням Конституції та законодавства України,основних принципів та норм міжнародного права,Статуту ООН,Гельсінського заключного акту,Будапештського меморандуму 1994 року,резолюції Генеральної асамблеї ООН про територіальну цілісність України №68/262 від 27 березня 2014 року та інших міжнародно-правових актів. Рада вирішила не визнавати легітимність виборів до Державної Думи сьомого скликання,їх результати та юридичні наслідки,та відповідно,склад,повноваження,акти та рішення Держдуми.
 
Тож спробуймо подумки перегорнути кілька сторінок тижня,що вже став історією,аби усвідомити,що головні виклики – попереду. Як наголосив Глави Української держави Петро Порошенко під час зустрічі з Гілларі Клінтон,кандидатом у Президенти США від Демократичної партії,наша держава продовжує боротьбу за свободу і демократичні цінності,які об`єднують весь цивілізований світ.
 
«…на роздоріжжі»
Політолог і журналіст Павло Казарін підкреслює,що (див. «Крим.Реалії»),«Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі. Одна дорога веде її до повторення боснійського досвіду. Інша – до хорватського». На його переконання,«потрібно чітко розуміти мотиви Москви: ставка в Кремлі робиться саме на те,щоб повернути Україну в формат «буфера» між Росією і Заходом. Зберегти ситуацію,коли захід закінчується на польсько-українському кордоні,а не на україно-російському. Москві не потрібні Донецьк і Луганськ – вона хоче використовувати їх лише в ролі тієї самої «Республіки Сербської»,яку свого часу Мілошевич зумів нав`язати Боснії. Щоб ці анклави,контрольовані бойовиками,були легалізовані в Україні,отримали право вето на рішення Києва і служили нашийником на українському зовнішньополітичному суверенітеті». У той же час,наголошує Казарін,«головне завдання України – це прагнути до хорватського сценарію припинення війни. Затягувати мирні переговори до тих пір,поки у Москви не залишиться ресурсів,щоб продавлювати своє бачення мирного процесу. Не погоджуватися на будь-які рішення,які можуть обмежити український суверенітет. Звикати жити в умовах гібридної війни і перманентних військових ескалацій. У міру сил – домагатися того,щоб список санкцій тиск на Москву не слабшав».
 
Експерт зауважує,що «ніхто не обіцяє,що це трапиться завтра. Ніхто не обіцяє,що перемога буде легкою». А відтак риторує: «Але хто взагалі вселив думку,що на війні буває інакше?»
 
«Західний світ не хоче розуміти»
Політолог Олександр Ситін зазначає,що «кроки Заходу щодо України диктуються і будуть диктуватися головним чином одним міркуванням – як ефективно і далеко вона просунеться на шляху реформ,подолання радянського/пострадянської спадщини. Втім,політичний клас України і сам прекрасно знає проблеми своєї країни» (див. «Лівий берег»). А відтак констатує: «Сама ж Росія не виконує ніяких зобов`язань і в буквальному сенсі хизується тим фактом,що їй не можна довіряти. У неї відсутня економіка і скільки-небудь осмислені перспективи. Основою її політики є нескінченний ні на чому не заснований апломб».
 
Саме для демонстрації начебто наявного масштабного потенціалу,підкреслює аналітик,Кремль і намагається використовувати всеможливі згадані майданчики,«з цією метою він проводить спільні військово-морські навчання з Китаєм,прасує килимовими бомбардуваннями територію Сирії,демонструючи готовність вести війну до останнього опозиційного Башару Асаду сирійця,концентрує незабезпечені тиловою інфраструктурою військові армади на кордоні з Україною і Білоруссю,рекламує досягнення імпортозаміщення,укладає контракти на будівництво атомних електростанцій,проводить одне за іншим патріотичні шоу на просторі від Криму до підніжжя кремлівських веж і готується відібрати в України Євробачення». При цьому Ситін зауважує: «Якщо до недавнього часу політика Москви нагадувала дії старої повії,яка нав`язує всім,кому завгодно,свої послуги в боротьбі з терористичною загрозою,то тепер тактика зазнала деяких змін.
 
Відтепер Росія стала нагадувати обтяженого усіма мислимими недугами аристократа без гроша в кишені,який витягує з шафи збережені наряди і намагається справити в суспільстві пристойне враження… При цьому головна надія Москви полягає в тому,щоб дотягнути до 8 листопада. Президентські вибори в США – це їх все! Із завзятістю ігромана вони ставлять на перемогу Дональда Трампа,немов це вирішить всі їхні проблеми».
 
Однак,аналітик попереджає,що «тактика блефу і шантажу,отаке міжнародне шулерство,з легкої руки Москви стає заразливим».
 
Першими усвідомлювати,що «так можна»,стали в Анкарі та Тегерані. На черзі Європейський Союз – як в цілому,так і в особі окремих країн його складових». А тим часом,«Кремль позбавлений ідеології та принципів. Він усім демонструє переваги,хоча б тактичні і тимчасові,такого підходу».
 
На думку експерта,«кращим прикладом підтвердження такої європейської готовності до будь-яких,в тому числі найбезпринципніших операцій,є діяльність Франції та Німеччини в рамках абсолютно мертвонароджених і безперспективних нормандському форматі та Мінських угодах. Прекрасно розуміючи,що їх повне виконання стало б політичним самогубством для української державності,ці країни раз за разом не стільки навіть на догоду Москві,скільки в інтересах виборців,зацікавлених у власному спокої,які сприймають події в Донбасі як далекий локальний громадянський конфлікт,демонструють готовність підтверджувати своїми діями – візитами своїх офіційних представників – саме таке трактування подій». Ситін наголошує: «Західний світ не хоче розуміти,що потурання російській агресії рано чи пізно зробить плацдармом його оборони не степи Східної України,а простори від Вісли до Ельби».
 
«Війна всіх проти всіх»
На думку політолог Анатолія Октисюка (див.«Апостроф»),«протистояння в українському політикумі загостриться по мірі наближення процесу великої приватизації,яка буде супроводжуватися гучними антикорупційними скандалами та викриттями. При цьому всі ключові гравці будуть спостерігати за результатом судового розгляду стосовно Дмитра Фірташа,щоб за необхідності оперативно включитися в боротьбу за його спадщину». При цьому він зауважує,що «на сьгодні найбільш сильні позиції,звичайно ж,у Президента Петра Порошенка,який сконцентрував у своїх руках виконавчу і судову гілки влади,встановив контроль над прокуратурою,армією і спецслужбами,за два роки зміцнив адміністративну вертикаль в регіонах і підпорядкував місцеве самоврядування. Однак для повного спокою Президенту потрібно вирішити ще три важливі завдання: створити «інформаційний щит»,приструнити парламент і встановити контроль над МВС».
 
За версією аналітика,«відсутність дієвої коаліції і необхідність рахуватися з «Народним фронтом» сильно дратують Петра Олексійовича і його оточення. Однак інших варіантів співробітництва поки що немає,і Банкова змушена домовлятися і терпіти кабальні компроміси з НФ і депутатськими групами». Зокрема – у контексті ліквідації так званого імунітету нардепів. «У партії Яценюка розуміють – щойно недоторканість буде скасована,потреба у другій за величиною фракції просто відпаде,- резюмує Октисюк. – Адже тоді з «депутатського болота» можна буде ліпити будь-яку коаліцію,і навіть обережно замінити міністра внутрішніх справ Арсена Авакова,бажано зробивши це чужими руками. Саме це є пріоритетним завданням для АПУ,адже системна напруга між оточенням Порошенком і групами Яценюка тільки зростає. Наприклад,конфлікти в оборонному секторі між Олегом Гладковським та Сергієм Пашинським,в енергетиці – між Ігорем Кононенко та Миколою Мартиненком і так далі. Поки що це протистояння носить латентний характер,але в залежності від розвитку ситуації може вибухнути в будь-який момент».
 
Політолог також наголошує,що «поряд з «класичним» конфліктом політичних інтересів,який є відображенням безперервної боротьби за бізнес-вплив та контроль над державними монополіями,в Україні останнім часом вимальовується ідеологічне протистояння – між старим політичним класом і новою контрелітою. З одного боку в цьому протистоянні – вихованці комуністичної системи,досвідчені апаратники і партійна номенклатура,які не бажають сприймати нові правила,з іншого – ті,що виросли на західних грантах та стипендіях,представники громадських організацій,лідери громадської думки,журналісти-розслідувачі,антикорупціонери та інші експерти».
 
Тож в Україні вже розпочинається «політичне сафарі». Констатуючи цей факт,Октисюк нагадує сумнозвісне визначення філософа Томаса Гоббса – «війна всіх проти всіх». На його думку,«в Україні зараз є всі ознаки такої війни,проте в українській інтерпретації вони говорять швидше про наближення дострокових парламентських виборів,до яких готуються усі без винятку політичні гравці. І тому намагаються максимально зміцнити власні плацдарми».
 
«Стомленість української громади дозволяє Уряду нахабніти»
Філософ Сергій Дацюк констатує (див.«Українську правду»),що «суб`єкти зовнішнього управління,як би не старалися,все ще не можуть примусити українців до виконання Мінських домовленостей – легалізації сепаратистської влади в ОРДЛО та надання окупованим територіям особливого статусу в українській Конституції. В той же час,українська влада як така не здатна запропонувати якісь інновації,що могли би дозволити перейти від суті Мінських домовленостей до якихось більш вигідних для України угод».
 
На його думку,зараз «українська громада поступово втомлюється від війни і перегорає в своїй пасіонарності щодо захисту окупованих територій». При цьому,вважає аналітик,«економічна ситуація поступово погіршується». Дацюк зазначає,що «політика Уряду спрямована на продовження отримання олігархами дивідендів від їх монопольного становища і на приховування ними своїх прибутків в офшорах. Основний тягар нинішньої ситуації Уряд продовжує перекладати на громадян. Більше того,Україна залишається критично залежною від траншів МВФ,домовленості Уряду з яким залишаються непублічними. Стомленість української громади дозволяє Уряду і далі нахабніти». Загалом же,резюмує він,«Україна опинилися в стані балансів – як балансу зовнішнього управління та внутрішнього опору до нього,так і балансу революції та контрреволюції». А відтак підкреслює,що «століття життя в цивілізації Фронтиру привчили українців,що поганий баланс краще,ніж руйнівний конфлікт».
 
«Протекторат Москви просто офіційно закріплються»
Політолог Роман Цимбалюк наголошує (див.УНІАН),що після заяви глав МЗС Німеччини та Франції в ході поїздки в Україну,«білякремлівська тусовка відверто заявляє про перемогу російської дипломатії (тобто,силі російської зброї) – мовляв,Берлін і Париж стали на бік Москви і вимагають від Порошенка терміново виконувати політичну частину Мінських домовленостей. Тобто фактично легалізувати російських бойовиків через вибори і надання окупованому Донбасу особливого статусу».
 
На його думку,«у ситуації втоми Франції та Німеччини від війни на Донбасі їм хочеться просунутися хоч якось». Концептуально ж,зауважує політолог,«головна мета Мінських угод – це відновлення контролю на кордоні РФ і України і повернення в сім`ю Луганська і Донецька. Такі вибори роблять це неможливим. Протекторат Москви просто офіційно закріплюється. У Києва не з`явиться жодного важеля впливу на регіон. Російський прапор продовжить висіти над сходом України».
 
Політолог пояснює,що «Росія не планувала і не планує відходити до визнаних міжнародною спільнотою кордонів України. Далі через призначених своїх «начальничків» будуть озвучені нове забаганки – позаблоковий статус,федералізація України,надання особливого статусу російській мові. Мета одна – не дати Україні розвиватися і повернути її в болото метань між Заходом і Сходом». На його переконання,російсько-українська війна розпочалася й триває тому,що «Москва через своїх фантомні болі не готова визнати Україну суб`єктом політики. Але це обов`язково пройде». Відтак Роман Цимбалюк наголошує: «Шанс на мир буде тільки тоді,коли речі будуть названі своїми іменами: російська агресія – російська агресією. Без контролю за кордоном переговори про врегулювання конфлікту вести безглуздо».
 
«Тому війна триває»
Російський письменник Володимир Войнович (див. «Укрінформ») зазначає: «Будь-якій мислячій людині було зрозуміло,що Росія завдає непоправної шкоди не лише Україні,а й самій собі. Зрозуміло було,що Крим вона не переварить,Україну не переможе,моральні,економічні та політичні наслідки можна було передбачити. І деякі люди передбачали,але не сміли заперечити. Коли Путін запросив у Ради Федерації дозвіл використовувати війська за межами країни,не виявилося жодного голосу проти! І в результаті – на Донбасі божевільна бійня,зруйновані будинки,втрачені тисячі життів».
 
За його словами,війна в Донбасі була влаштована з метою поділити або захопити Україну повністю. «Думали,що все піде за кримським сценарієм. Російське керівництво наламало багато дров,ситуація стала настільки безнадійною,що це відчувають не тільки такі,скажімо,чутливі люди,як я. Багато в Росії зараз розчаровані»,– сказав Войнович. Він також висловив свою думку про те,чому на Донбасі досі триває війна. «Можливо,зараз Путіну хочеться,щоб Донецьк з Луганськом залишилися раною,яка заважала б Україні рухатися далі. Він не може допустити успішного розвитку подій в Україні – надто спокусливий був би цей приклад для Росії! Тому війна триває. Російські військові,як і раніше,знаходяться на цій території,як і раніше гинуть люди,зокрема мирні громадяни. Знаєте,якщо зараз там,у зоні АТО,провели б нормальний референдум,не під дулами автоматів,а нормальний,і запитали б людей,що вони вважають за краще – продовжувати війну за так звану незалежність або повернутися в Україну,думаю,результат був би однозначним»,- переконаний Войнович.
 
«Але миру в рабстві ми приймаємо»
Голова Верховної Ради України Андрій Парубій,звертаючись до співвітчизників із нагоди Міжнародного дня миру,наголосив,що «сьогодні замість припинення вогню ми бачимо на окупованому Росією Донбасі щоденні обстріли,там гинуть наші українські воїни та мирне населення. Незважаючи на Мінські домовленості,російські загарбники обстрілюють українські позиції із зброї забороненого калібру та «градів». Російські реваншисти кинули виклик усьому вільному світові та зневажили все міжнародне право» (посилаємося на прес-службу Апарату Верховної Ради України).
 
Голова ВР підкреслив,що «ми,українці,хочемо миру. Але миру в рабстві ми не приймаємо. Наш мир – це гідність і воля. Окуповані Крим та Донбас будуть визволені,будуть звільнені всі українці,і тоді настане мир на всій українській землі». У День миру він закликав українців «згадати тих,хто зараз перебуває в окупації,згадати всіх наших захисників,які ціною власного життя бережуть мир в Україні,і замислитися,що кожен із нас особисто зробив для перемоги нашого війська і для миру в рідному домі». А після цього побажав «усьому нашому народу і громадянам усіх країн світу єдності,порозуміння та мирного неба над головою в ім’я майбутніх поколінь».
 
Добро та правда,безумовно,переможуть. Інше питання,що для того,аби переконатися в цьому,зазвичай життя не вистачає. «А бачу там тільки добро,де нас нема»,- зазвичай пригадується Шевченкова максима.
 
Українська традиційна трагідрама нині ускладнена перманентною війною,терміни завершення якої (як в песимістичному,так і в оптимістичному варіантах) спрогнозувати не здатен ніхто.
 
На цьому продовж минулого тижня також акцентували увагу,в міру своїх можливостей,і ЗМІ: «Велика сімка» виставила нову вимогу до реформ в Україні» («Слово і Діло»),«Пономарьов: в України був реальний шанс домогтися від Заходу персональних санкцій на весь склад нової Держдуми. Київ шанс упустив» («ГОРДОН»),«Професійні бунтівники кочують з одного мітингу на інший – експерт» (УНН),«Польський злочин проти історії» («НВ»),«Коли влада закриє скриньку Пандори» («ЛБ»),«Павуки в банці: Україна чекає політична війна всіх проти всіх» («Апостроф»),«Комунікативна революція. Цивілізація діалогу або смерть» («День»),«З такими «друзями» ворогів не треба» («Обозреватель»),«Нардепи відмовилися посилити повноваження спецслужб у сфері IT» («Ракурс»),«Не досягла критеріїв»: Канада відмовила Україні у безвізовому режимі» (ТСН)…
 
Як зазначив в «Українському тижні» французький політолог Матьє Булеґ,«мир і надалі залишається дуже примарною перспективою… Росія навряд чи зважиться на масоване захоплення України. Кремлеві сьогодні дуже вигідно розігрувати дипломатичну карту: 2017 року відбудеться кілька важливих виборів. Хоч би хто став новим американським президентом,він буде ще менш вимогливий у відносинах із Росією,ніж Обама. Пані Клінтон є майстринею компромісів. Будьмо до цього готові». А відтак він попереджає: «Зовнішня війна точиться вже,тож не варто додавати до неї внутрішню».
 
Схоже,вірогідність такої небезпеки усвідомлюють на українському політичному олімпі. Й,відповідно,мають важелі протидії. Та й спрацьовує,зрештою,інстинкт виживання самого суспільства,яке принаймні на «задовільно» засвоїло уроки історії та більше налаштоване на процес терпіння,ніж на самогубну війну всіх проти всіх.
 
Однак зовнішній фактор (і не тільки східний) «даруватиме» для України вже впродовж найближчого часу чергові випробування на життєздатність. Адже наяву процес «прощання з Європою» завдяки стимулюванню Кремлем потужного руху євроскептиків у самому «Старому світі». Тож,як наголошував Петро Порошенко в інтерв’ю телеканалу CNN,«в першу чергу,нам потрібна єдність,європейська та трансатлантична єдність і солідарність з Україною». Будьмо!
 
Автор публікації – Віктор ВЕРБИЧ