Новітня вітчизняна історія мало не щодня спростовує  життєві премудрості. Сьогодні від Карпат і до Дону, від Хутора Михайлівського до таврійських степів старий і малий  добре знають, що коли «вороги» подають руку допомоги загнаним за червоні прапорці українцям, найбільше слід боятися не дядечка Сема і його американських яструбів, не кованого чобота з-понад берегів Одри чи туманного Альбіону, а наших єдинокровних братів і сестер та кремлівських «голубів миру». В їхніх «братерських» обіймах за останні три десятиліття загинули тисячі патріотів у різних точках колишньої імперії. Загинули лише за те, що воліли жити, як усі цивілізовані люди, сповідуючи християнські цінності та громадянські права і свободи.

Придністров’я, Осетія, Чечня, Нагірний Карабах, Крим, Донбас…. Смертельний азимут двоголового орла прощупує нові траєкторії польоту. Не терпиться йому «возз’єднати», як і на початку другої світової, нові «исконные» території та повернути їх в лоно матушкі-Рассєї. Подейкують, що в ніч з 15 на 16 лютого хор Жириновського вже затягував на Старій Площі призабуту мелодію «ровно в 4 часа, нам объявили, Киев бомбили»… До речі, за повідомленнями британських ЗМІ саме 16 лютого о 3-й годині за київським часом (о 4-й за московським) путінські війська мали розпочати наступ на «мать городов русских». Не судилося. Гра нервів закінчилася (дай Бог, щоб не поки що) масованою кібератакою на державні і банківські сервери, тимчасовими незручностями для простих українців та маршем єдності, який транслювали усі загальнонаціональні та регіональні телеканали.

Влада і пересічні громадяни України щиро вдячні світовій демократичній спільноті, лідерам провідних держав за підтримку в протидії агресивним намірам північного сусіда. Усім нарешті стало зрозуміло, що Путіна і його кремлівське кодло може зупити лише удар нижче пояса або прозрілий російський народ. Опозиційні російські ЗМІ неодноразово повідомляли, що холодним душем на голови мілітарного путінського оточення стало також звернення голови Всеросійського союзу офіцерів генерал-полковника Леоніда Івашова, який заявив, що застосування військової сили проти України поставить під сумнів існування самої Росії, назавжди зробить українців і росіян смертельними ворогами та зажадав відставки Путіна.

Не варто скидати з рахунку дипломатичну активність та холоднокровність української влади. Президент Зеленський та вище політичне керівництво держави все робили для того, щоби в суспільстві не було панічних настроїв та плазування перед агресором. Не завадила цьому навіть паніка серед олігархів, які приватними чартерами спішно відправилися разом із сім’ями на закордонні вілли, аби пересидіти там до кращих часів.

Першим нібито не витримали нерви у Рената Ахметова – найбагатшого добродія України. Але коли стало відомо, що путінський бліцкриг відтерміновується, борт олігарха швидко повернувся в Україну і вже 16 лютого по обіді Ахметов разом з Новинським відвідав Маріуполь, аби розповісти землякам, які райдужні перспективи очікують на них вже найближчим часом. А на черзі – рідний Донецьк. Чи пов’язано це з рішенням держдуми Росії визнати самопроголошені території, чи Донбас найближчим часом таки повернеться під юрисдикцію України, наразі невідомо. Благодєтєлі про це й словом не обмовилися.

Елітна нерухомість українських олігархів розкидана по всьому світу. Вже згадуваний Ренат Леонідович звив свої пташині гнізда в кількох країнах Європи та Північній Америці, Дмитро Фірташ – в Австрії, Віктор Пінчук, зять підписанта формули Штанмаєра, – в Лондоні і на Сардинії, Петро Порошенко та Сергій Льовочкін – у Франції, колишній міністр МВС Аваков – в Італії (невже за зарплату). Цей список можна продовжувати й продовжувати. Нерухомість хоч і не одухотворена, але вона теж хоче їсти. Звідки брати чималі кошти на утримання рухомого й нерухомого закордонного майна? З тіньових схем, з майже щоденного в умовах загрози російської агресії підвищення цін на енергоносії та комуналку, з обскубування і так дефіцитного, по-народному дірявого бюджету. Навряд чи можливо це в який інший спосіб, наприклад через ажіотажний продаж «Гондонів у шоколаді». До речі, про найнезалежнішого «журналіста». Щоби накинути кайданки на руки сім’ї «ворога Путіна №1 в Україні», у Києві мали висадити нібито цілий парашутно-десантний полк. Тож найближчу родину Дмитру Гордону завдяки Ахметову теж вдалося своєчасно вивезти за кордон.

Перед лицем можливої російської агресії українців, і перш за все владу, закликають об’єднатися. Зачохлити партійні прапори, припинити чвари, забезпечити всім необхідним армію, підтримати в цей непростий час простих українців. Так би мало бути в будь-якій нормальній європейській країні, але, на жаль, не в нас. Жадоба влади засліпила очі політикам і олігархам. Цілодобово на власних телеканалах вони копирсаються у брудній білизні, сіють недовіру серед людей, витирають ноги об президента і його команду. Те, що робить так звана опозиція при підтримці «незалежних» журналістів, не вкладається в жодні рамки. Проте чого не зробиш, коли на прицілі дострокові парламентські вибори. Чому парламентські здогадатися не важко. Під потужним обстрілом олігархічних ЗМІ Президент Зеленський і його політична сила несуть відчутні електоральні втрати. Дедалі більше українців розчаровуються в написаному на відомій київській вулиці політичному проекті «Слуга народу». Нашвидкуруч створена політична партія була нашпигована потрібними людьми з доволі сумнівною репутацією. Це підтвердили останні вибори до місцевих рад. Своїх представників «Слуги народу» в багатьох регіонах навіть не висували, але швидко записували до своїх симпатиків переможців, створюючи враження електоральної підтримки. Та навіть за таких обставин рейтинг президентської партії має стійку тенденцію до спаду.

Саме цим обвалом налаштована зараз скористатися так звана опозиція, в найближчих планах якої – сколотити коаліцію за принципом всі проти одного, виграти дочасні вибори до парламенту і вже зі своїм головою Верховної ради та прем’єр-міністром включитися в дострокові чи календарні президентські перегони. А президент тим часом перетвориться на англійську королеву, будучи позбавленим реальних важелів впливу на внутрішню і зовнішню політику держави. Держави, яку розкрадають мільярдами доларів щорічно.

Про масштаби злодійських схем сьогодні не говорить хіба що лінивий. Казнокради і гопники вже стільки накрали, що не знають, куди усе те дівати. Ось, наприклад, хороший хлопець, правда невиїзний Віктор Медведчук. Вже, мабуть, і на пташине молоко розжився. Господь з ним. Але скажіть, навіщо кумові Путіна яхта вартістю 200 мільйонів доларів. Ви може чули такого бізнесмена в Україні? Знаєте його суперприбуткові підприємства? Тож звідки бабло? Схематозник! Усе життя просидів на схемах. А ще захищав великих казнокрадів, таких, наприклад, як наш земляк, лучанин, а за президентства Леоніда Кравчука начальник Чорноморського морського пароплавства Паша Кудюкін. Цей пройдисвіт, який за кілька років розпродав найбільший в Союзі флот, нині є громадянином Ізраїлю і за інсайдерською інформацією продовжує возити руссо турісто з Хайфи до Тель-Авіва на вкрадених в Одесі морських лайнерах. Чи не там, бува, стоїть на причалі і скромна яхта чоловіка підсанкційної за фінансування тероризму Оксани Михайлівни Марченко, власниці готельного комплексу на території Зимненської територіальної громади поруч із Святогірським Успенським монастирем – форпостом російської православної церкви на Волині.

Затятий українофоб, Віктор Медведчук сьогодні позбавлений можливості реально впливати на українську політику. Мовчать його телеканали, в тому числі й прикуплений у Димінського ЗІК, що й досі переховується в Греції від українського правосуддя. Сьогодні Медведчук, як ніхто інший добивається негайного підписання українською владою Мінських угод і відставки Зеленського з поста Президента.

Хочеться вірити, що ні зовнішній, ні внутрішній тиск на Зеленського не схилить його до виконання надиктованих Путіним мінських домовленостей. Адже всі розуміють,  що московський зашморг на Україну знаходиться на Донбасі та в Криму. В Криму його розмотували зелені чоловічки. В Донецьку і Луганську це робила й продовжує робити регулярна російська армія. «Визволителі» не перестають грати в російську рулетку. 16 лютого їх план не спрацював. Тепер начебто все розпочнеться після 20-го, по закінченні олімпіади в Пекіні. Але коли вистрелить, не знає очевидно й сам Путін. Головне – не втратити пильності. Не втратити єдності. І не втратити рішучості в протидії російській загрозі.

Василь ОНИЩЕНКО