Коли в переліку літературно-мистецьких премій, яких за свою творчість удостоєний цей майстер слова, називають Нобельську, він усміхнено пояснює здивованій аудиторії : це відзнака всеукраїнського фестивалю гумору, що проводиться в селі Нобель на Рівненщині.

Письменник, чий життєвий шлях розпочався на Холмщині, зараз мешкає у прилуцьких Рованцях. Які б випробування не посилала доля, ніколи на нарікає на неї, а живе повсякчасним святом творчості. Адже він – Іван Чернецький.

Сьогодні відомий український поет і прозаїк – в гостях у «Волинської правди». Він роздумує про письменницький шлях, випробування долі, сучасні політичні виклики. При цьому, розставляючи крапки над «і», Іван Чернецький, нерідко даруючи усмішку, позиціонує себе як «невиліковного оптиміста».

Холмщина, Херсонщина, Волинь

– Іване Івановичу, зі своїх 82 офіційних земних літ (подейкують, що Ви насправді вперше побачили світ не 23 грудня 1935-го, а на рік чи й на два раніше), Ви понад півстоліття – в літературі. Що Вас покликало до слова?

– Життя… Причому, так би мовити, не тільки його лірична, а й політична складова. Я був у четвертому класі і, подібно до Дмитра Павличка, «вдосконалив» строфу із вірша Миколи Бажана. Якщо він писав: «Ніколи-ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів», то в моїй дитячій версії було «совєцьких катів». Вважай, отака моя перша «спроба». Але якщо всерйоз, то, перш, ніж у мене пробудилася тяга до слова, було захоплення малюванням. Чи, точніше, перемальовуванням портретів. У тому числі – Тараса Шевченка. І ще я любив і досі люблю читати.

– Починаючи зі шкільної лави?

– Напевне, коли ще навчався (з третього до сьомого класу) у Воротнівській школі. А може, й раніше. У першому–другому класі. Тоді, коли ми жили в Біляївці Нововоронцовського району на Херсонщині. Коли по закутках почав нишпорити голод, то ми вирішили тікати звідти, щоб дістатися ближче додому. Думали, що станеться так, як під час Першої світової війни, коли родину мами вивезли на Чернігівщину. У 1946 році дядько мій Михалко продав залишки зерна. І за ці гроші (видно, мав ще якісь збереження) купив на ринку у циганів коня із возом. Тримав ту тварину в посадці за селом, щоб її не забрали, як бувало в людей, до колгоспу. Й одного прекрасного весняного дня повантажили й вирушили в напрямі на Волинь.

– Скільки часу тривала ця мандрівка?

– Десь із місяць. Рухалася на Волинь ціла валка. Деякі вози тягли замість коней корови… За добу долали кілометрів 15-20. Бо ж гнали із собою ще корів, яких треба було попасти, напоїти, подоїти, дати їм відпочити. Ночували просто неба, під шатрами, які поробили. Досі в пам’яті ці дні та ночі.

– Часу, в якому живемо, не вибираємо. Повторюю цю тривіальну аксіому, роздумуючи про роль біографії у Вашому творчому поступі. Але, констатуючи, що період дитинства стає визначальним у виборі творчого шляху, не перестаю дивуватися. Адже тоді дев’ятий вал польського шовінізму, здавалося, часто не давав навіть фізичного шансу на виживання. Або потрібно було зреклися свого народу, своєї традиції. Хто (який фактор – виховання, віра, чийсь персональний приклад) допоміг залишитися собою?

– Я б сказав не про приклад, а про горе батьків. У 1943 році (здається, ці відбулося у лютому), коли мама проводжала тата на ніч, щоб він міг переховуватися від банд Армії крайової, сталося непоправне. Польські бандити впіймали мого батька, сусіда, а потім – іще двох хлопців. Їх вивели за село і розстріляли. Потім їх чотирьох так і поховали в одній могилі. З 1943 року я (як і старший брат) залишився напівсиротою, мама вдовою. Відтоді я знаю, хто ворог. Наше село Злоєць, до речі, ще 1942 року зайняли
фольксдойчі. А нас вивезли у район Грубешова. Спочатку – в Молодятичі, а потім – у Біловоди. Там, у Біловодах, і вбили мого тата.

1944 року ми повернулися в своє село. Але новий 1945-й ми вже зустрічали на вокзалі: були записані на переселення до східної (точніше – південної) України. Нам випала Херсонщина, куди ми потрапили серед зими 1945 року. Там після нового року я пішов до першого класу. Після шостого класу (склав екзамени для вступу до сьомого класу) мене викликає директор. Думаю, чого: не обірвав чужого садка, не накоїв чогось. Я
вчився на відмінно, а от за поведінку в мене була четвірка. Тому й ніякої грамоти, ніякого похвального листа не отримував. Так-от, прибігла Ніна Рожко: «Іване, йди – тебе директор кличе». Заходжу. А він – відразу: «Хочеш поїхати по Радянському Союзу?» – «Хочу». – «Збирайся. Завтра підеш у Теремно (тодішній районний центр)». Приходжу додому, розповідаю матері. А вона: «По якому Радянському Союзу? А корову хто буде пасти?!» Я домовився з двоюрідною сестрою Олею, кажу, що вона буде пасти. «Ну добре здоров’я…
Оля буде пасти. А як почнеться війна? Кажуть, американці на нас збираються напасти. Де тебе тоді шукати?»

Я – в плач. Але прийшов старший брат – він був уже парубком, зустрічався з учителями і переконав маму: «Хай їде». Отак я побував у Москві. Повернувся з тієї поїздки, провчився одну чверть у сьомому класі. Потім ми переїхали в Рованці. І я закінчував семирічну школу на Гнідаві. А після цього пішов у Луцьку першу чоловічу школу. Яку й закінчив…

Рецепт Івана Чернецького від письменницьких заздрощів і ненависті

– Перша школа стала відправною точкою для творчого життєпису багатьох знакових постатей. У їх числі – дипломат Юрій Кочубей, письменник, Шевченківський лауреат Олесь Лупій, перший керівник Волинської обласної організації Спілки письменників Петро Мах…

– Сім чи вісім випускників Луцької середньої школи № 1(спочатку чоловічої, потім – «змішаної») стали членами Спілки письменників. Окрім вище названих, хотів би нагадати передовсім про Маргариту Малиновську. Ми так тішилися, раділи, коли до школи заходили живі письменники.

– Так само, як і я (у товаристві Олега Потурая, Григорія Мацерука, Василя Римарчука), коли Ви разом з Петром Петровичем Махом восени 1970-го завітали до Іванич на засідання літературного об’єднання «Ластівка», яке очолював світлої пам’яті Євген Шевчук.

– Література – це той світ слова, який зріднює. Це ніби товариство вірян, які не бачать сенсу життя без праці зі словом, творення поезії, прози… Ми намагалися подати руку допомоги всім, хто віршував чи писав оповідання, повісті, якщо помічали хоча б іскорку дару. Як бачиш, ці зусилля не були даремними.

– Але зазвичай нинішні письменники (не тільки відносно молоді, а й навіть представники Вашого покоління) – самозакохані раби свого еґо, навіть коли для цього нема підстав. А Ви – ні. Скільки б з Вами не доводилося спілкуватися (у тому числі – у параметрах дискусії, диспуту, опонування, мандрівки, застілля), не можу у доброму розумінні не подивовуватися Вашій унікальності. Зазвичай розплата за талант – «чорнота» озлобленості, ненависті. Як Вам далося не стати бранцем «жаби», що повбивала та вбиває цілу низку пристойних письменників, художників, які не зуміли вбити в собі змія заздрощів?

– Розумієш, творчість – це, можна сказати, синонім творення добра. Вона, за великим рахунком, – антипод руйнації, знищення, смерті. Творчість – це торжество життя. Справді. Хіба не так? А з приводу заздрощів, то я так само далеко не праведник. Мені так само хотілося бути успішним письменником, іноді дратувало те, що от когось надрукували в журналі чи альманасі, а мене – ні. Але ця заздрість, якщо це почуття можна так назвати, справді, мені здається, ніколи не була «чорною». Література – це скоріше братство по духу, а не конкуренція. Ти не згоден? Це постійне життя у слові, яке і твій рятунок, і покара. А перемоги в літературній
царині – часто дуже відносні, умовні, що нерідко базуються на компліментарних, замовних статтях.

– Це той випадок, коли, перефразовуючи Бориса Пастернака, що мета творчості – самовіддача, згадується його дидактична констатація: поразки від перемоги письменнику не треба відрізняти.

– Ні, я не абсолютизую Пастернакову настанову. Висловлюю передовсім власне бачення. У кожного письменника – параметри своїх можливостей. Нерідко даровита людина розтринькує свій талант, натомість «працеголіки» «клепають» книжку за книжкою. При цьому часто тішачи самолюбство та «добиваючи» читача.

Історія з «біоміцином», бухгалтерією, комсомолом і піснями

– Нейнезабутніші – все-таки, вочевидь, перші публікації, що сприймаються як початок визнання, як успіх?

– Можливо. Справді, найвагоміший успіх, як на мене, то одна з перших публікацій – в альманаху «На оновленій Волині», що вийшов 1956 року (видав обласний будинок народної творчості). Хоч там, Вікторе, мій, вважай, недолугий вірш. Як я радів: під поезією – підпис: Іван Чернецький, студент Луцького педінституту.

– Був привід для того, щоб цю подію відзначити?

– Ми, кілька молодих авторів, вирішили «обмити» такий «успіх». Але це інша історія.

– Не хочете поділитися нею?

– Вона, та історія, зрештою, могла закінчитися доволі сумно. Авторам альманаху (зокрема – студентам Луцького педінституту Олександру Богачуку, Зіновію Лавренюку, Іванові Чернецькому, студенту Луцького медучилища Олесеві Лупію) видали гонорар. Тож і вирішили це діло «скропити». До нас пристав ще Станіслав Демчук, який теж мережив словом. Він не був опублікований в альманасі, але хотів доєднатися до товариства. От і Богачук радить: «Стасе, в бухгалтерії платять приїжджим за дорогу, іди й скажи, що ти приїхав із Камінь-Каширського району». Демчук засумнівався. А ми: давай, іди, Стасе, тебе ж не знають. Пішов нехотя. А повернувся веселий такий. Ми отоварилися. Купили в магазині кілька пляшок «біоміцину».

– Тобто, вина «Біле міцне»?

– Так… І пішли в парк відзначати. Але чи то хтось доніс, але в бухгалтерії обласного будинку народної творчості дізналися, що Стас – ніякий не приїжджий, що він – студент. І на другий день бухгалтер вже в інституті, в комітеті комсомолу. Бачимо – оголошення, що відбудуться комсомольські збори історико-філологічного факультету. Богачук довідався, що буде розглядатися персональна справа Демчука. Як захистити Стаса? Так-от, секретар комітету комсомолу Копєйкіна відкриває збори. «На наш вуз упало
черное пятно, – промовляла російською. – Студент второго курса Демчук присвоил государственные деньги. Тоесть – обокрал державу. Такому не место в нашем коллективе! Предлагаю исключить».

Виступили дві студентки, підтримали пропозицію, «засудили» Демчука. Та от бере слово Богачук (хай йому ікнеться на тому світі). І починає: «От коли людина йде та спіткнеться, вивихнула ногу, то що, для рівноваги їй і другу вивихнемо? Ні, ми людину підіймаємо. Ведемо до лікарні, щоб там їй допомогли… Так, Станіслав оступився. То що, для рівноваги ми його повинні зламати зовсім? Виключити з інституту? Що він зробив із цими грошима? Пішов і поремонтував свої діряві черевики. Він тепер має в чому відвідувати інститут». А перед тим Богачук попросив Демчука: «Зніми ті хромові чоботи. Взуйся в якісь порвані черевики».

Олександр, продовжуючи, звертається до залу: «Подивіться, чи багато ви ще знайдете студентів із комсомольськими значками?! А Станіслав Демчук його весь час носить!» Перед зборами, до речі, він позичив того значка. «Цей значок його зігріває, – каже. – Але ще одне. Ото якраз цими днями мені передали з Києва, що на слова Станіслава Демчука лауреати Сталінської премії композитори Анатолій Кос-Анатольський і Платон Майборода пишуть пісні. Може, ще цього року на радіо прозвучать твори Станіслава Демчука на цілу Україну. І наш інститут буде пишатися, що має такого студента!»

Встає Копєйкіна: «Я свое предложение снимаю». А Баулін, такий студент був від парторганізації, пропонує: «Но наказать надо». То й збори вирішили оголосити Демчука догану та зобов’язали його повернути гроші.

– Хепі енд, якби сказали зараз новітні інтелектуали, аналітики-експерти, які зуміли вивчити кілька англійських слів.

– Щасливе завершення (не буду казати кінець)… Розходимося додому. Демчук – до Богачука, діставши записника: «Сашко, скажи-но прізвища тих композиторів». Отака історія – ще одна ілюстрація не тільки до моєї письменницької біографії. Цей випадок – ще один штрих (трохи театралізований: життя – в якійсь мірі театр) про тодішній час. Хіба якийсь час буває легким? Але він має свої цікавинки, тож можна не тільки нюні пускати, звинувачувати, сичати ненавистю, брехати, придумуючи собі маски героя чи страдника, а й всміхнутися. Навіть стоячи на тому рубежі, коли твій персональний шлях – в основному позаду.

У контексті спогаду про допит у КДБ

– Іване Івановичу, Ви приятелювали з багатьма неординарними людьми. У їх числі – й письменники-волиняни. Хто з них для Вас залишається найнезабутнішим? Чия творчість, на Вашу думку, приречена на прийдешнє? Пригадаймо Ростислава Братуня, Петра Маха, Олександра Богачука, Віктора Ревуху, Олександра Рисака, Михайла Пронька, Василя Гея…

– Знаєш, Вікторе, не буду я зодягатися в тогу літературного пророка, котрий нібито знає, творчість якого письменника буде зацікавлювати майбутні покоління українців. Названі тобою імена по-своєму цікаві, а для мене дорогі. Їхня творчість, їхні книги – це факт, результат таланту та праці. Я людина свого часу… Тому, замість претензій щодо майбутнього, згадаю про те, що вже в минулому. На жаль. Серед моїх приятелів (а може, й друзів), членів обласного літературного об’єднання, найздібнішим був Зіновій Лавренюк. Його перша збірка (чи то «Руки матері», чи «Слово матері»), що вийшла в «Молоді», була гарно сприйнята. Зворушливу рецензію написала Ірина Жиленко. Зіновій Лавренюк, мій добрий приятель, був найталановитіший серед нас. Але пізніше доля склалася інакше. Чому, я не хочу про це судити. Екзамени, які пропонує життя, далеко не завжди вдається письменникові успішно скласти.

– Вам самому, до слова, судилися нелегкі (доленосні) іспити. І під час праці в Колодяжному, і коли намагалися «втопити» Костя Шишка… Цей перелік можна продовжувати. Що дало силу не зламатися?

– Знову звернуся до спогадів. Після своєї праці на Одещині три роки вчителював у селі Печихвости на Горохівщині, де викладав історію. Звідти, до речі, дружина, яка була моєю ученицею. А потім, коли переїхав додому, Йосип Струцюк порадив (якраз було вільне місце) влаштуватися до краєзнавчого музею. Ми з ним від 1964 року працювали разом. А Кость Шишко тоді працював в обкомі комсомолу. Він часто приходив до нас. І одного разу приніс саморобні (перефотографовані) книжечки Івана Кошелівця, дає нам читати. А тоді, у зв’язку зі справою Ващенка і Мороза, і Костя Шишка беруть, грубо кажучи, за шкірку. Посилають його ніби у відрядження до Ковеля. А з Костем їдуть працівники КДБ, допитують його. І Шишко, нехотя, очевидно, розповів, що книжечки Кошелівця давав читати хлопцям із музею – Струцюку й Чернецькому. Після цього, таким чином, у мене вдома, в Рованцях, – обшук. Це було на початку осені, під час якогось свята. Я був у відпустці, гуляю собі в місті. А моя дружина тоді вчилася в інституті. Вдома тільки мама. Прийшли два кадебісти, з ними – якийсь «понятий», провели обшук (у мене зберігся акт обшуку). Забрали десять моїх віршів і три книжки, назви двох пам’ятаю: «Українська народна словесність», «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина. І залишають записку з вимогою з’явитися завтра на дев’яту годину в КДБ.

Наступного дня, вранці, – я вже сиджу на допиті, що тривав до вечора. Спочатку ставили запитання такими загальними фразами. Той майор вдавав із себе ніби свого чоловіка. Що цікаво, розмова була мало не приязною. Але потім зайшов якийсь інший працівник, нібито Удахін, і почав голосно докоряти: «Вот кого читаєшь – Солженицина!» А я у відповідь пояснюю, що в книзі передмова – лауреата Ленінської премії (найвищої в Радянському Союзі відзнаки для письменників) Олександра Трифоновича Твардовського. «Это пьяница!» – кричить Удахін. Мене «заїдає», переходжу «в наступ»: «А якщо я напишу Твардовсьому, що ви його обізвали пияком?!» Кадебіст верещить: «Еще увидим, будешь ли ты вообще что-то писать!»

У всякому разі, обійшлося. Через два дні збирають збори в управлянні культури, одноголосно, цитуючи мій вірш «Смерть персонального пенсіонера», виключають із партії (тільки один чоловік, Аполон Климюк, «утримався»).

– Тим не менше, Ви (у кожному разі, я не чув) ніколи не робили жодного образливого випаду на адресу Костя Шишка.

– Я ж тобі казав, чому Кость так проговорився. Потім його життя ой як ламало. Та головне, що він був (і залишився в своїх книгах) прекрасним поетом. Проходячи біля пам’ятника, що на розі Лесі України та Кривого Валу (хай і маю деякі претензії до скульптора), подумки вітаюся з бронзовим, даруй за цей збитий образ, Костем. Колись, до речі, побутувала ідея, щоб неподалік у Луцьку був пам’ятник його землякові, унікальному художнику Сашкові Валенті. Шкода, що вона так і не втілилася в життя.

«Без бібліотеки, без книгарні я не можу жити»

– Радянська система вміла ламати талановитих і, до речі, сильних особистостей. Пригадую, скільки мав клопотів світлої пам’яті Петро Марценюк, якому відтак дозволяли опублікувати хіба панегіричного плану вірші до річниць революції чи першотравня.

– Це світла, незабутня, добра людина. Петрові Марценюку судилося побувати «не в столь отдаленных местах». І він вижив. Але не відрікся від творчості. Та й поглядів на Україну. Мусив, правда, спочатку, щоб опублікуватися, підписуватися під псевдо Клим Найчук. Вже пізніше, коли трохи втихомирилося, він домігся дозволу на публікації під своїм прізвищем. Коли я бував у Львові, у видавництві «Каменяр», долею нашого земляка завжди цікавився Василь Колодій: «Як там Петро Марценюк, мій друг із дитинства?» Але… Світлої пам’яті Петрові Марценюку таки не дали можливості реалізуватися як поетові на повну силу.

– Силу слова тодішня влада справді усвідомлювала і намагалася письменника (батогом і пряником) спрямувати в «потрібне русло», щоб воно працювало на систему. І літератори зазвичай приймали правила гри. Скажімо, в книгах віршів спочатку мусив бути «паровоз» (текст про партію, Леніна і т.д.), а далі вже часто були високохудожні речі. Та все одно, за великим рахунком, книгу впливали на формування особистостей, що зорієнтовані на українські духовні, історичні, загалом національні цінності. Ви випадково тривалий час працювали в обласному товаристві книголюбів?

– Мені довелося навіть трохи бути чиновником. Працював у міськвиконкомі відповідальним секретарем комісії у справах неповнолітніх. Скільки довелося попереписувати паперів… Боже мій милий! Всілякі доповіді Іванові Фуріву, проекти ухвал…Тонни паперу я зіпсував. Правда, рекомендував мене до цієї праці після того, коли я захотів замість шевченківської хатини в Рованцях отримати хоч якусь квартиру в Луцьку, мій товариш-однокурсник, нині покійний Юрій Лизогуб, який працював другим секретарем міськкому партії.

Мені пообіцяли: якщо добре зарекомендую себе – через три-чотири місяці буду мати квартиру. А через два місяці Лизогуба, як і першого секретаря міськкому Романюка, усувають. Тож я замовк. І мусив працювати три роки, поки, само собою, заробив квартиру. А після цього Петро Мах запросив мене на роботу в Товариство книголюбів.

– І ця діяльність для Вас уже не була обтяжливою?

– Читання книг (в бібліотеці, дома, навіть у магазині-книгарні) – це моє найулюбленіше заняття. Без бібліотеки, без книгарні я не можу жити. Я був дуже задоволеним роботою у Товаристві книголюбів: поїздки районами, наради й семінари в різних областях і містах (Вінниця, Дніпропетровськ, Київ і т.д.). Після Петра Маха керівником Товариства книголюбів на Волині стала Антоніна Вербівська. Згадую її як дуже порядну і світлу людину.

– Ви написали цілий ряд книги (і поезії, і прози), які мали й мають широкий читацький резонанс. Та коли чую Вашу «Мамину косу» у коментарі «народна пісня» зазвичай гнівно переконую телеекран, називаючи автора слів. А як Ви, автор шедевру, що приречений на буття в долі нашого народу, чините в таких ситуаціях?

– Якось я виступаю на Шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій» (це було на Одещині) і читаю «Мамину косу». Кажу, що на ці слова написано пісню, але я прочитаю вірш. А після цього підходить усміхнена жіночка із залу: «Та ми ж співаємо цю пісню, ми думали, що вона – народна». Я з не меншою радістю подарував їй свою книжку, де є цей вірш. Пригадується такий епізод. Якось із покійним Миколою Кумановським іду
Луцьком. На вулиці – циган із гармошкою, співає «Мамину косу». Ми послухали. Дав я тому музикантові та вуличному співакові, не кажучи, що це моя пісня, карбованця. Микола здивувався: треба було дати пару копійок. Ні, заперечив, за свою пісню цьому чоловіку не міг не дати цілого «рубля».

На слова «Маминої коси» є чотири чи п’ять мелодій. Перша – покійного Анатолія Шапова, керівника торчинського «Колоса». Писали київські композитори, нинішній донеччанин Олекcандр Некрасов… І цю пісню виконують у різних куточках України. А те, що називають її народною, мене радше тішить.

Згадуючи добрим словом

– Іване Івановичу, продовжуючи розмову, хотілося б почути Ваші думки з приводу сучасного українського літературного процесу. З якими іменами Ви пов’язуєте найвагоміші досягнення в царині художнього слова?

– Я залишаюся активним читачем. Йдучи до тебе, завітав до бібліотеки, взяв свіжі числа «Дзвону», «Літературної України», «Слова Просвіти»… Постійно читаю періодику. Але якщо раніше навіть один вірш, який опублікований у газеті, мусив (і хотілося) прочитати, то зараз, коли добірка – на цілу сторінку, найчастіше читаю хіба першого та останнього вірша. І більше не хочу! Цей модернізм і постмодернізм – часто пустопорожня гра словами, словоблуд.

– Хто Ваш улюблений поет із тих, хто творив напередодні відновлення української державності? Ліна Василівна Костенко?

– Першим поетом в українській літературі досі вважаю покійного Миколу Вінграновського. З ним я мав честь бути особисто знайомим. Він прекрасний і прозаїк. Як і актор. Маю кілька листів від Миколи Вінграновського. Зустрічали ми в Луцьку, Києві, Рівному… З наймолодшого покоління сучасних поетів не можу, при всьому своєму бажанні, нікого виділити. А зі старшого – це, разом із Миколою Вінграновським, Іван Драч, Ліна Костенко, Дмитро Павличко. Серед вже не дуже молодих – Василь Герасим’юк. Це сильний поет!

– А щодо тих, хто творить (творив) прозу…

– Найперше – це Григір Тютюнник та Роман Андріяшик. Вони визначають, як мене, обличчя української прози. Як новеліст, то першість – за Григором Тютюнником. А Роман Андріяшик – найкращий романіст. Вже його перші романи («Як люди зі страху» та «Додому нема вороття») – це ті твори, які назавжди будуть вершинними в українській літературі.

– Ви знали Бориса Харчука, сприяли тому, аби став на літерну «стезю» Віктор Положій, який свого часу працював у Ратнівському районі. Та серед тих, хто впливав на формування Івана Чернецького як особистості, був Володимир Покальчук, викладач педінституту.

– Володимир Феофанович, батько Юрія та Олега Покальчуків, – це Особистість із великої літери. Він викладав у нас на першому та другому курсах вступ до мовознавства. І був дуже вимогливим. Якось на екзамені він робить мені зауваження: «Розповідаєте, наче з підручника для середньої школи. А я ж Вам подавав матеріал глибше». Після цього ще й подокоряв: «Для майбутнього письменника (а Ви ж мережите поетичні рядки) треба мати глибокі знання». Під час зустрічей випускників інституту всі добрим словом згадують Володимира Покальчука.

– Я 1992 року почув слова захоплення Володимиром Феофановичем від його тодішнього свата Олеся Гончара, чия донька була тоді дружиною Юрія. Тож справедливо, що пам`ять про обох згадуваних Покальчуків увічнена в Луцьку назвою вулиці.

– Тільки погоджуся. Наступні покоління мають знати про тих, хто у міру своїх сил (та й можливостей, як ти часом кажеш) працював на Україну. В тому числі – й тут, на Волині, в Луцьку.

«Я живу надією»

– Мимоволі починаємо наближатися до політичної проблематики. Тим паче, що Ви – із тих майстрів слова, які не оминали цієї тематики. Свого часу Ви в іронічній формі писали про те, як йдете з собакою Сірком на вибори, розуміючи, кого не слід вибрати, хто є Медведчук, Кучма і т. д. Зараз, у період війни, коли чоловік Оксани Марченко у московському соборі (поряд із Путіним, Медведєвим,
Кірілом) демонструє готовність не тільки рятувати військовополонених, загроза московського реваншу зросла, минуле відчутніше визначає долю майбутнього?

– Сьогоднішні події – у контексті української історії, яку, як говорив відомий діяч і письменник, не можна читати без брому. Боже, як це мені болить… Як і, напевно, більшість українців, я не збайдужів до того, що відбувається в нашій державі. Я з тих, хто продовжує цікавитися політикою. І знаєш, після того, як аналізую те, що відбувається, який висновок роблю?

– ?

– Щось ми не туди рухаємося. Так далі, доводиться перефразувати кінорежисера, що виявився українофобом, бути не може. Я говорю про ситуацію в Україні. Але (хоч і не вірю різним віщунам, гадалкам) погоджуюся з прогнозом політологів, що 2018-й може стати переломним роком у житті
нашої країни. Як на мене, будуть дочасні вибори, внаслідок яких очолить державу людина порівняно молода (сорока – сорока п’яти років).

– Сумніваюся. В Україні часто висловлюються (хай і не безсумнівні) твердження, начебто кожна наступна влада у нас можу бути суттєво гіршою за попередню Але коли в лютому США оприлюднять списки українських «благодійників», такий варіант цілком реальний. Інше питання, чи в кінцевому підсумку виграє від цього наші держава та суспільство.

– У Франції, пригадуєш, хто прийшов до влади. Той, кого ще кілька років не дуже й помічали. Маю на увазі Макрона.

– Україна – не Франція (перефразуємо назву книжки «Україна – не Росія» Леоніда Кучми)…Тому, «на коня», можливо, завершимо так званим «книжковим» запитанням. Що своїм словом і чином хоче сказати (і каже) Іван Чернецький, письменник (і поет, і прозаїк, й мемуарист-філософ, публіцист, доле- та літературознавець)?

– Я не ставлю собі якихось надзавдань. Не хочу грати роль якогось месії. Я намагаюся сумлінно працювати як письменник. А вже читач хай оцінює. Звичайно, мені хочеться, щоб наша держава мала майбутнє, була сильною, щоб люди у ній почувалися захищеними. Я живу надією, що все-таки завтра буде краще, ніж учора чи сьогодні. І хочу, щоб саме так і було. Не тільки моїй сім’ї, мені, моїм знайомим, а в цілому – моєму народові, моїй країні. Це станеться тоді, коли до владного керма прийдуть молоді й талановиті політики-патріоти. Я вже не можу дивитися на цей політичний цирк, що відбувається у стінах Верховної Ради. Парубій просить народних депутатів зайняти свої робочі місця, а їм – «наплювати». Такий парламент заслуговує на те, щоб його розігнати.. Як і на те, щоб відправити у відставку тих урядовців, які працюють не на Україну… Повір, кажу це без зла. Запізнення, зволікання може стати початком незворотних трагічних процесів. Головне – щоб вдалося зібрати владну команду однодумців, де працювали б патріоти своєї землі, свого краю.

– Дякую за спогади, відверті думки. До наступних зустрічей у «Волинській правді»!

Спілкувався Віктор Вербич
Світлини Андрія Мошкуна

Із біографії Івана Чернецького

Чернецький Іван Іванович народився 23 грудня 1935 року в селі Злоєць на Холмщині. У 1942–1943 роках родина Чернецьких зазнала гонінь від німецької окупаційної влади, а в лютому 1943 загинув батько майбутнього письменника.

Середню освіту Іван Чернецький здобував у Луцькій школі №1, а вищу – на історико-філологічному факультеті Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки, де відвідував літературну студію. Ще будучи студентом, Іван Чернецький стає помітною постаттю в літературі. Схвально про його слово відгукуються Василь Стус, Євген Сверстюк, Ігор Калинець й Іван Гнатюк, які згодом стали Шевченківськими лауреатами. По закінченні інституту поїхав за направленням у Старокозацький район на Одещині – працював вчителем історії та географії у селах Чистоводному та Підгірному. Згодом повернувся на Волинь і вчителював у селі Печихвости Горохівського району, викладав історію. 1964 року залишив педагогічну практику й перейшов на роботу у Волинський краєзнавчий музей.

1965 року просто диво вирятувало поета від ролі в’язня та дисидента: вдома у Івана Чернецького кадебісти влаштували обшук та вилучили з десяток поезій. А через декілька днів збори парторганізації управління культури за вірші «Заздрість», «До питання про культ», «Смерть персонального пенсіонера» одноголосно виключили його з лав Комуністичної партії. Згодом Іван Чернецький працював у Луцькій міській раді, обирався депутатом міської ради першого демократичного скликання, брав участь у створенні обласної організації Товариства книголюбів, яку очолював протягом 20-ти років.

Перші вірші Івана Чернецького були надруковані у 1957 році на сторінках газет, у літературному альманасі «Волинь» та колективній збірці «Яблуневий цвіт». Дебютував поет збіркою «Заручини» (1969), що побачила світ у видавництві «Каменяр». Загалом у його творчому доробку понад два десятків книжок поезії та прози. Член Національної спілки письменників України. Нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2011), лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2000), літературної премії «Родина Косачів» благодійного фонду «Рідна Волинь» за твори для дітей (2012), переможець VІІ Всеукраїнського фестивалю гумору, що проводиться у селі Нобель на Рівненщині (2013). Ряд творів перекладено російською, білоруською, польською мовами.