Пафосні слова про День Соборності, Революцію Гідності, особливу доброту, щедрість і щирість українського народу дуже легко розбиваються об цілком конкретні факти, події, які змушують задуматися, а чи є у нас соборність, гідність, доброта, щирість і, головне – здоровий глузд.

На цей раз лакмусовим папірцем стали події у далекому Китаї. Декілька місяців тому в одній із провінцій Піднебесної виник осередок небезпечної епідемії, викликаної новим штамом грипу, який отримав назву коронавірус. Захворювання дійсно смертельно небезпечне, ситуація у окремих населених пунктах дійсно складна. Але за увесь час епідемії у Китаї, населення якого перевищує півтора мільярда людей, від вірусу померло трохи більше двох тисяч людей. Переконаний, що через, скажімо, серцево-судинні захворювання, ВІЛ-СНІД чи рак у самому лише Китаї щодня помирає людей значно більше. Безумовно, коронавірус – велика проблема, з якою треба боротися, і  Всесвітня організації охорони здоров’я це успішно робить, загрози планетарної катастрофи немає. Складається враження, що навколо теми коронавірусу ЗМІ з усього світу роблять певний хайп, свідомо чи несвідомо підігріваючи паніку серед своєї аудиторії.

В Україні, яка знаходиться за багато тисяч кілометрів від Китаю, ця, можна сказати, пропаганда, проявила себе найбільш дикунським чином. За збігом обставин саме 20 лютого, у день річниці розстрілу Героїв Небесної Сотні, яка стояла на Майдані за Гідність, деякі українці продемонстрували світу зовсім вже негідну поведінку. Не дивлячись на те, що кожен медичний заклад в Україні отримав рекомендації і чіткі інструкції у випадку виявлення захворювань на коронавірус, загалом українці виявилися не готові до прийому не те, що хворих, а евакуйованих з Китаю співвітчизників. Не готові морально.

20 лютого о 9:36 літак з евакуйованими українцями на борту приземлився у «Борисполі». Взагалі-то він мав приземлитися на Харківщині, але не судилося. Намотавши понад десять кіл над Харківщиною, екіпаж був змушений розвернути судно у напрямку Києва. Втім, у «Борисполі» він лише дозаправився і  таки повернувся до Харкова. На борту – 72 пасажири та 22 члени екіпажу. Між іншим, окрім українців, там ще громадяни восьми країн. За встановленими правилами, всіх, хто прилітає з Китаю, мають помістити на карантин, адже інкубаційний період вірусу – 2 тижні. Українська влада і медичні служби діють відповідно до розроблених міжнародних інструкцій, відтак евакуйованих українців вирішили розмістити у відповідних санаторіях. Втім, їх відмовилися прийняти у Тернопільській, Львівській та Рівненській областях. В результаті влада прийняла рішення розмістити евакуйованих на Полтавщині у селищі Нові Санжари. Втім, і тут місцеві українці вийшли на стихійні протести проти такого рішення.

Ось і постає питання – а де наша єдність і щирість? Кілька тижнів тому всі сміялися з новини про те, що медичний персонал російської клініки втік від пацієнта, який повернувся з Китаю і прийшов до лікарів, аби здати аналізи і виключити підозру на коронавірус. Але вже сьогодні ми, українці, переплюнули «духовниє скрєпи» «старшого брата» і самі стали посміховиськом для всього світу. Що з нами сталося?

У 1986 році, коли сталася найбільша катастрофа в історії людства, ніхто не мав уявлення, як захиститися від радіації, ніхто не думав, що таке може статися. Чимало жителів населених пунктів поряд з Чорнобильською атомною електростанцією отримали смертельні дози опромінення, особливо – пожежники-рятувальники, які першими кинулися гасити пожежу на енергоблоці. Всі розуміли, що їхні тіла просякнуті радіацією і вони самі стали джерелом смертельного опромінення, втім, медики до останнього надавали їм допомогу, самі наражаючись на смертельну небезпеку. Українці по всій Україні приймали евакуйованих із зони безумовного відселення, так само розуміючи, що ці люди та їхні речі могли увібрати у себе смертельні дози радіації.

Чорнобильська катастрофа становила незрівнянно більшу загрозу для України і українців, аніж борт з евакуйованими з Китаю. Втім, тоді наш народ дійсно проявляв певну саможертовність і здатність до взаємодопомоги. Сьогодні ж, здавалось би, в еру цифрових технологій, люди, маючи доступ до будь-якої інформації, мали би бути більш обізнаними, свідомими, а відтак – людянішими, здатними допомагати і співчувати. Але ні. Ефект інформаційної ери виявився зворотнім. Під впливом панічних настроїв, які нагніталися із засобів масової інформації протягом кількох тижнів, люди наче озвірили. Лише завдяки втручанню поліції вдалося уникнути великого побоїща, хоча, без шарпанини не обійшлося. В результаті поліція затримала 24 особливо агресивно налаштовані особи. Рідко можна виправдати жорсткі дії поліції, але це саме той рідкісний випадок. Саме в цій ситуації варто віддати належне керівництву МВС, яке взяло на себе відповідальність і віддало наказ на забезпечення правопорядку.

Користувачі соціальних мереж масово засуджують дії мешканців Нових Санжар. Реакція різна – від чорного гумору на тему коронавірусу до агресії. Але майже ніхто не підтримує таку поведінку мешканців селища. Майже. Окрім деяких опозиційних політиків. Ми давно звикли, що політика – штука цинічна, але, мабуть, не думали, що настільки, аби штучно створювати ситуацію, у якій пасажири літака з Китаю фактично опинилися заручниками. Президент України Володимир Зеленський пригрозив таким політиканам, що поселить евакуйованих українців у їхніх маєтках в Конча-Заспі під Києвом. Звісно, це лише риторика, але от міністр охорони здоров’я Зоряна Скалецька на повному серйозі заявила, що готова пожити з евакуйованими в обсервації.

“Я прийняла рішення приєднатися до людей в обсервації. Разом з ними я проведу наступні 14 днів, в одному приміщенні, в тих самих умовах. Сподіваюсь, що моя присутність заспокоїть як тих, хто знаходиться в Нових Санжарах, так і решту країни», – заявила Зоряна Скалецька.

Як на мене, це гідний вчинок міністра-жінки, особливо на фоні деяких чоловіків-панікерів, які палили шини у Нових Санжарах і били правоохоронців. Невідомо, яка трансформація свідомості українців сталася за останні шість років. Народ, який поборов диктатуру, який відправив кращих своїх синів і доньок спочатку на Майдан за ідеали свободи і демократії, а потім і на фронт за саму ідею української державності, той народ, який останній копійки жертвував солдатам, той народ, який добровільно шикувався у черги у воєнкоматах, аби лише потрапити у зону бойових дій і зупинити наступ агресора, той народ, який створив безпрецедентний у світі волонтерських рух, який обув, одів, нагодував і озброїв українську армію, яка шість років ефективно протистоїть одній із найсильніших армій світу, той народ, який здивував увесь світ феноменом власної моральної стійкості, сьогодні дивує і вражає зовсім з іншої, негативної, дикунської сторони. Здається, тим, хто вийшов встановлювати блокпости, аби не пропустити автобуси з українцями в Нові Санжари, було абсолютно байдуже на долю тих людей, і, якби їхня воля, вони б краще допустили, аби літак впав десь у полі, витративши все пальне, аніж сів десь поряд з їхнім селом. Це не інстинкт самозбереження, це ганебний нічим не виправданий страх, який затьмарив людяність.

Здається, за останній шість років українці стали більш жорсткими, черствими, байдужими до чужого горя, ми втрачаємо здатність співчувати і допомагати. Можливо, причина цьому у війні. Перших загиблих героїв практично у кожному місті і селі масово зустрічали на колінах, кожна нова втрата була окремою трагедією цілої нації. Та з часом інформація з фронту все більше стала перетворюватися на суху статистику, а на прощання з полеглими захисниками почали ходити все менше і менше людей. Багатьох дратує фраза «Ми втомилися від війни», адже її вживають ті, хто там ніколи не був. Але це правда. «Втомилися», означає, що стали байдужими, остаточно відмежувалися від цієї проблеми. В Україні остаточно встановилося дві реальності: війна, де щодня продовжують гинути українські солдати, аби не допустити «руського міру» на всю територію України, і мир, де ми працюємо, відпочиваємо, розважаємось, одружуємось, народжуємо дітей, святкуємо визначні події і просто отримуємо усілякий кайф від життя. І багатьох з нас відверто дратує, коли хтось нам нагадує, що на Сході досі триває війна, що майже кожного дня кудись привозять вбитого воїна, у якого також були свої радощі у житті, батьки, можливо, дружина, діти, друзі, свої плани на життя, які обірвала війна.

Важко вимагати співчуття чи бодай розуміння ситуації по відношенню до евакуйованих з Китаю кількох десятків українців, якщо ми втратили розуміння і усвідомлення цінності того повсякденного подвигу і самопожертви, які заради нашого мирного життя продовжують здійснювати українські захисники щодня. Здається, українцям потрібен якийсь новий стрес. Якесь перезавантаження цінностей, оновлення свідомості, об’єднання навколо нової спільної мети. Нація в депресії. Нас охопила апатія, яка час від часу змінюється агресією, і в ситуаціях, подібних до цієї, незадовільний моральний стан нації проявляється у таких неадекватних діях, за які мало би бути соромно навіть не перед міжнародної спільнотою, а перед самими собою. Ми переймаємося через інфляцію гривні, але зовсім не помічаємо процесу, куди більш важливого – інфляції власної моралі, що набагато страшніше будь-якого коронавірусу.

Роман Колюхов