У центральному парку культури та відпочинку веселилися дорослі й малі учасники фестивалю сім’ї,смакували величезним весільним тортом А ще були Дні Європи у Луцьку. А ще лучани встановлювали вишивані рекорди на черговому фестивалі вишиваних рушників. Все було як завжди цієї чудової травневої пори. І все було б нормально,якби…
Якби не одне речення,що пробігало того дня і пробігає щодень в стрічках усіх інформаційних агенцій: «Ситуація у зоні бойових дій залишається напруженою». Нам так хочеться вже забути про війну,ми так втомилися від її негативу. Хочеться сміятися,як колись,радіти,як колись,безтурботно насолоджуватися життям,в якому немає місця смертям і стражданням. Нам хочеться просто жити. На жаль,поки що це велика розкіш для нас. Війна не відпускає ні на мить,якби ми не намагалися її ігнорувати,навіть якщо у зоні бойових дій «сьогодні без втрат». Поки лучани запивали медовухою чергове гастрономічне диво,у цей самий час у різних куточках нашого краю встановлювали меморіальні дошки на школах загиблим волинським хлопцям і чоловікам,які повернулися додому скупими написами у граніті. Їхнім батькам,дружинам,діткам не до свят,і ще довго буде не до веселих забав. У цей самий час біля Варшавського ринку стояв зі своєю скринькою волонтер Діма,який вже два роки приходить сюди як на роботу,збираючи гроші для потреб бійців «Айдару». Він не з тих,хто робить гроші на війні. Він просто знає,що хлопцям «там» завжди щось треба. Коли влітку 2014 лучани на Театральному майдані проводжали своїх «айдарівців» на Схід,вони розповідали про нього,активіста луцької Самооборони Дмитра Шума. Влітку,коли немилосердно пекло сонце,він незворушно стояв на своєму посту біля пішохідного переходу навпроти гіпермаркету «Там Там». І був такий засмаглий,ніби щойно повернувся з курортів Єгипту. Дивувалася і не тільки я: як можна вистояти на такій спеці? А він стояв. Натовп байдуже проходив мимо,поспішаючи на базар за покупками. А волонтер і тепер стоїть. І стоятиме до перемоги,бо так для себе вирішив. Так само мало хто зупиняється і кладе гривню-другу у його скриньку. Війни то ніби нема. Нам так здається…
Зовсім випадково познайомилася нещодавно із жінкою стели загиблих на Сході і на Майдані,що біля Свято-Троїцького собору. Її теж вразило,що багато хто,особливо молодих людей,проходить повз цих фотографій з чорними стрічками,ніби мимо театральної афіші.
— Байдужіють люди,звикають… — промовила незнайомка,яка стала поруч. — Тут тільки луцькі хлопці чи з усієї області?
— Та ніби луцькі,хоча є різні фото.
—А у нас в райцентрі діти з волонтерами восени урочисто висадили в міському парку тисячу цибулин тюльпанів у пам`ять про загиблих на війні земляків. Оце недавно комунальники їх викосили. Заважали їм траву в парку обкошувати. Скажіть,як тепер це дітям пояснити? І чого вартують наші слова без прикладу? — промовила вона сумно.
Моя співрозмовниця виявилася вчителем української мови та літератури. Валентина Іванівна Левчук вчителює у селі Вишнів Любомльського району.
— Знаєте,моя донька їздила з нашими волонтерами під Маріуполь. Я дуже хвилювалася,бо вони під Широкіним були,а там небезпечно. Забігає Аня моя перед від’їздом і каже: «Мамо,що ще можна покласти хлопцям?» А я саме подоїла корову. Візьми молока свіжого,кажу. Ще холодно,не скисне. Забрала молоко з собою. Віддала його солдатикові,який стояв на блокпосту. «Ти б бачила,мамо,який він був щасливий! Під однією рукою тримає домашній пиріг,під другою — пляшку молока» — розповідала потім доня. Хіба їм багато треба? Трішки нашої уваги й любові,щоб відчували,що ми з ними. Аня й на Майдані була (як виявилося,донька пані Валентини — Аня Карась,молода журналістка,яка працювала свого часу у газеті «Волинь нова). Там уже не стріляли,але ще не була змита кров із бруківки. Люди йшли і «фоткалися» на фоні майданівських «пейзажів»,ступаючи по цій крові. Дитину мою це вразило найбільше. Невже можна звикнути й до такого?
Валентина Іванівна добре знає Широкіно. У далекому 1981 році велика група випускників філологічного факультету Луцького педагогічного інституту за направленням поїхала на роботу в Маріуполь. З 50 волинських випускників з десять поїхало на Схід,хоч було там аж 17 місць. Всі працювали в Маріуполі,а Валентина одна потрапила в Широкіно.
— Там так заможно жили люди,був радгосп-мільйонер,красиві добротні будинки були. Пам’ятаю,приїхали ми,стоїмо,розмовляємо,а на нас дивляться,як на іноземців,— згадувала пані Валентина. — Коли зайшли в книгарню в Маріуполі,були вражені неймовірно: на полицях стояло море української літератури,якої днем з вогнем не можна було знайти ні у Луцьку,ні у Львові. Навіть «Маруся Чурай» Ліни Костенко,яка побачила світ і за якою ми,філологи,безнадійно полювали у книгарнях вдома. Не кажучи вже про українську класику,якої тут було до кольору до вибору. Коли зателефонували своїм однокурсникам у Західну Україну,не повірили,почали замовлення робити. Тобто українського там було мало ще тоді. Як їсти українське сало — можна,а мову вчити,любити Україну — зась. Через два роки я поїхала звідти. І практично всі наші теж. Одна подруга залишилася працювати у Маріуполі,досі там. А тепер дивлюся кадри і не можу на них знайти хоча б згадку про школу,де працювала. Все зруйноване,і невідомо,чи будуть його відбудовувати взагалі…
…У неділю,в день пам’яті жертв політичних репресій,поверталася додому маршруткою. У салоні гриміло радіо. Ми їхали «в соседнее село на дискотеку»… А мені пригадався випадок,що трапився на Алеї почесних поховань у Гаразджі,де поховані загиблі на Сході лучани. Мимо їхніх могил теж багато хто проходить байдуже. Один з чоловіків,проходячи Алеєю,вимовив фразу,яка до глибини душі вразила батька загиблого під Дебальцевим воїна: «За що полягли?». «Щоб ти тут міг ходити»! — відповів тато солдата,якому ще й дорікнули,мовляв,нащо сина на війну відпустив,не міг відкупити? «Найбільше боюся,що пройде трохи часу,і мого сина,і інших загиблих,ще й винними зроблять,що пішли на війну,що воювали» — з гіркотою у голосі розповідав чоловік про цей інцидент. Війна закінчилася?