Всьому настає кінець. І як би ти цього не хотів, він рано чи пізно прийде і до тебе. Це незворотній процес: хтось народжується, а хтось змушений померти. Адже так як нас не питають, чи хотіли б ми народитися, так і тут.

Отак живеш ти собі, нічого не підозрюючи, з купою планів на майбутнє, а тут «щасливий» випадок… і тебе вже нема. Телефон розривається від дзвінків, кружка гарячого чаю так і залишиться ненадпитою, а сусіди за стінкою далі вирішуватимуть, що приготувати сьогодні на вечерю. Тільки твоє тіло лежатиме, вже нікуди не поспішаючи, і всі мега важливі справи стануть нічим.

Літо – у розпалі. Сонце прижарювало аж до кісточок на хребті, хоч вони були закутані у тканинні обгортки. Я їхала у справах до Нововолинська (волинського містечка). Дорога була довгою, тож у мої вуха швиденько залізли навушники, а очі занурились у книжкові міжряддя. Люди, як завше, поспішали. Кожен, знаючи свій кінцевий маршрут, гнав «під 200», аби дістатися до сьогоднішньої точки призначення швидше, аніж «сусід».

Коли половина маршруту була подолана, книжка сховалась десь усередину сумки, і я очима припала до життя, яке пливло за склом. Там одна за одною мерехтіли назви містечок та сіл. Раптом мої очі зловили, здавалося б, зовсім непримітну з них. Село із такою назвою є чи не у всіх областях України. «Новосілки» читалось на знакові, який вказував напрямок. «Напевно, Бог вніс свої корективи», – подумалось мені, бо стрілочка вказувала на цвинтар, ніби нагадуючи, що нічого не вічне.

В моїй пам’яті виринув годинник, який дуже любили «господарі» квартири, де я колись знімала кімнату. Він полюбився і нам – квартирантам. Бо коли лунали чарівні нотки хаотичних мелодій, а опісля били дзвони, ми здригалися, адже звук, здавалося, чує весь під’їзд.

Одного дня в дім, як годинниковий бум, прийшла звістка, що господар хворий на рак. Остання стадія онкозахворювання – як вирок. Хвороба зжерла його за кілька тижнів. В такі моменти з жахом і острахом розумієш, що деякі речі нам виправити не під силу. Згадалась розмова, коли він жалівся, що у його 80 «це так несправедливо». Я, звісно, співчувала, бо ніхто не заслуговує почути такий вирок. Але, подумалось мені, чому ж просто не подякувати за всі ті роки, які прожив. Я просто цього не розумію, чи то радше не хочу розуміти. Бо дехто помирає зовсім молодим, а дехто не встигає й народитися, як вже помер. А є й такі, що при житті – мертві. Страшно. Але ж нам завжди мало.

… а за вікном цвіло літо. Очі поринули в соняшникове поле. Кортіло залишитись тут, адже в такій красі забуваєш про все, лиш би знайти час її помічати.

Коли сонячне поле залишилось позаду, думками знову повернулась на квартиру. Згадала сусідку, яка колегувала із нашою «господинею». Насправді, вони відверто ненавиділи одна одну, але так, як жіночок в «самому розквіті сил» у нашому будинку було не багато, змушені були «зафрендитись» і вести активне обговорення життя під’їзду. Обговорити завжди було що. Сусідка ніколи не вибирала, коли прийти в гості, а просто приходила ніби-то у мега важливій справі. Закінчувались такі розмови неодноразово і сварками.

Один із таких походів завершився словами, які очевидно рвали не один день душу жінки, яка втратила свого чоловіка: «Я ж його, як був живий, не цінувала. А зараз що? Сама, як стовп. І нікому не потрібна…».

То чому ж не цінувати те, що маєш зараз? Поїхати до батьків не шукаючи причин, перестати ображатись на кохану людину, а врешті усміхнутись, забрати в дитини модний гаджет і побігти на вулицю ганяти по калюжах, гратись каштанами, або ж «забити» на все і почати здійснювати свою давню і майже забуту мрію. У нас не так багато часу на життя.

Шукати щастя не потрібно, треба лиш його помічати, бо, рано чи пізно, всім нам доведеться побувати в «Новосілках». Бо сьогодні ти є, а завтра хто-зна…

Р.S: Врешті-решт, коли ти когось втрачаєш – ні свічка, ні молитва не змінять його. І єдине, що в тебе залишилось – це порожнеча. Порожнеча в житті, де колись був той, кого ти любив… і камінь, на якому вибита, напевно, неправильна дата народження…

Олеся Нижник