Відлуння тижня (30.10 – 06.11)

Те, що світ починає знову занурюватися у безодню шовінізму та радикалького націоналізму, чи не найраніше зуміли спрогнозувати в Кремлі. Апробація  загарбанням чистини території України довела, що тамтешні стратеги не помилилися за великим  рахунком, оскільки агресія тільки сконсолідувала разючу більшість населення цієї країни.

Тенденції, що простежуються в Європі, водночас нагадують про епідемію українофобії, яка вразила сусідні   з нашою державою країни. Коли на щит піднімаються реваншистські концепції «Велика Угорщина», «Польща від моря до моря» і т.д.,  беззуба політика загравання, умиротворення потенційних західних окупантів України тільки  стимулює апетити  ворога, який одягав маску стратегічного партнера. На однобоке звинувачення України в геноциді поляків на Волині український парламент досі продовжує  мовчати. А тим часом у РП вже створено музей східних кресів,  міністерство закордонних справ Польщі фактично розмовляє з Україною мовою ультиматумів. Та й позиція угорської влади, яка показово намагається блокувати євроінтеграційні наміри нашої держави, засвідчує вкрай небезпечні тенденції.

За умов розгулу шовінізму споруда спільного Європейського дому, очевидно, приречена на руйнування. Боротьба за місце кожної держави під сонцем не тільки загострюється, а все більше нагадує про бій без правил. До відвертих територіальних претензій і відкритих дій на їх реалізацію, схоже, не так і багато залишилося часу. Сподівання на підтримку Вашингтона мало б нагадати про те, за яких умов  (у розпал голодомору) США і червона російська сталінська імперія пішли на встановлення дипломатичних відносин. Головні геополітичні гравці зазвичай  рано чи пізно домовляються. За рахунок тих держав, які  не здатні відстояти свою суб’єктність.

Вище зазначена аксіома нагадує про необхідність єдності всередині України, яка опиняється фактично в замкнутому колі. На жаль,  значна частина політикуму (як владного, так і опозиційного) сповна не усвідомила фатуму загрози. У цьому контексті – й практика відстрілу (згадаймо Аміну Окуєву), й   цинічні аспекти ситуації з екстрагованим  колишнім головою Держкомінвестпроекту Владиславом Каськівим, з затриманням  і звільненням з залу суду Олександра Аваков – сина чинного міністра внутрішніх справ,  зі спробою захоплення території військової частини на Одещині, з судовим процесом над прикордонником, який виконав свої статутні обов’язки…

Утім, тиждень, що розпочинається (відновлює роботу у пленарному режимі великий політичний театр, як іноді називають ВРУ),  має шанси «перевершити» свого попередника. Про це нагадували й події та тенденції, запрограмовані першими днями листопада-2017.

«…поки не буде визнано факт війни»

Чому  насправді приїжджав  в Україну спецпредставник Держдепу США Курт Волкер? Про це висловив  для  «Апострофа» свої міркування військовий експерт Олег Жданов. За його інформацією, Волкер у першу чергу «приїжджав, щоб нас насварити. Вони-то з Росією розберуться, але ми ламаємо всю гру Сполученим Штатам, всю складну багатоходівку по тиску на РФ, тому що ми робимо все всупереч інтересам США. Ми обіцяємо одне, а робимо рівно протилежне, як примхлива жінка».

Жданов уточнив, що Україна пролонгувала закон про  «особливий статус» Донбасу (про особливе самоврядування ОРДЛО), але при цьому провалила закон про деокупацію територій і визнання Росії країною-агресором. «Це ж був, у першу чергу, закон, який був потрібен США для того, щоб продовжувати тиснути на Росію. І питання про надання нам миротворців залежить безпосередньо від цього закону. Ніхто не дасть миротворців, поки не буде визнано факт війни – ні ООН, ніхто», – підкреслив експерт.

Разом з тим, Олег Жданов додав, що Курт Волкер провів зустріч з  народними депутатами і Головою  ВР Андрієм Парубієм, щоб розуміти, чи буде проголосований закон про деокупацію територій і визнання Росії країною-агресором і уточнити формулювання. «Адже Росія не названа агресором, а сказано, що вона проводить агресію. Угорщина теж проводить агресію, блокуючи наші європейські прагнення – ось це агресивні дії, агресивна політика, але не агресія в плані війни. А питання окупації в законі взагалі не позначені. Написано, що окуповані території, але не вказано, ким саме. Немає прямого зв’язку. І найголовніше – в назві закону немає ні агресії, ні окупації. Все зроблено на догоду РФ…», – сказав експерт.

На думку Жданова, Волкер не відступиться, на кону його політична кар’єра. «Або він вирішує кризу на Донбасі і стає героєм нашого часу, або він вилітає з великої політики з такою ганьбою, як людина, яка не в змозі довести до кінця переговорний процес. У нього мандат Білого дому на вирішення цієї кризи. І він зараз буде робити все що завгодно в цьому ключі, щоб домогтися результату», – підсумував він.

«Найбільш приголомшливе, що зараз стане очевидним»

Аналітик Юрій Бутусов, який очолює «Цензор. Нет», висловився на своїй сторінці Facebook з приводу вбивства Аміни Окуєвої. «Якою вона була людиною?  – запитує він. А відтак пояснює: – Та такою самою, як усі, її відрізняло тільки абсолютно чітка ціленастанова, чітке усвідомлення, навіщо вона прийшла в життя і яка на неї чекає смерть. Вона також нервувала, також переживала». Бутусов цитує Окуєву: «Але мені не властиво ридати чи влаштовувати істерику. Глибокі речі я переживаю наодинці із собою, як правило, замикаючись. Я – людина дії, дуже рідко в мене опускаються руки… У мене немає страху, і я абсолютно не боюся загибелі, тому що дійсно щиро вірю в те, що все визначено, що день моєї смерті визначено, і тим, що я там, його не наближу і не віддалю».

Аналітик зазначає, що «Аміна на брак державної і суспільної підтримки і взагалі на українські проблеми ніколи не скаржилася. Вона говорила про наявні проблеми, але вважала, що найголовніше – це не критикувати збоку, а ставати частиною змін. І вважала, що не залежна від Кремля держава – найголовніша цінність, яку треба зберегти. Тому вона завжди була на службі, і після поліції пішла в армію, щоб бути частиною змін у державі.У Кремлі знали, що Аміна й Адам  (Осмаєв, – ред.) були символами і рушієм чеченського опору в Україні, і саме тому на них вели полювання. Аміна організувала акцію на Майдані, коли українські військові розгорнули найбільший у світі прапор Ічкерії, і без сумніву, викликала злість у Москві і в кадирівській банді. Без сумнівів, РФ продовжить полювання на Адама Осмаєва в Україні». Бутусов  упевнений, що «Україна зобов’язана підтримати справедливу боротьбу народів Кавказу за свободу, ми мусимо допомагати тим, хто хоче помститися російським державним терористам. І я говорив про це з деякими керівниками наших державних структур, до сфери відповідальності яких входять такі питання». Він наголошує: «Напевно, найбільш приголомшливе, що зараз стане очевидним, що вона вела свою війну без усіляких команд, це було для неї з Адамом особистою справою – справою життя і справою смерті. Так, у наш прагматичний та комфортний вік живуть серед нас люди, одержимі боротьбою за звичні повсякденні цінності, які ми в своєму житті не завжди помічаємо – за свободу, незалежність, за Батьківщину… Живуть і віддають свої життя…Ніколи не забудемо тебе, Аміно».

«Отже – війна…»

У Польщі – новий скандал. Як зазначає у виданні «Українська правда» історик, журналіст Олександр Зінченко. Олександр Зінченко , «згідно з повідомленнями польської преси – через «безпринципних українців». А відтак  він цитує у заголовку порталу  wPolityce.pl  голову польського Інституту національної пам’яті Ярослава Шарека: «Інститут має жахливі стосунки із українською стороною, це так насправді «холодна війна». Зінченко нагадавши, що протягом 2014-2016 років на території Польщі відбулося півтора десятка актів плюндрувань українських місць пам’яті, резюмує: «Отже – війна. Поки холодна» При цьому, зазначає аналітик, «коли в Україні трапилося кілька подібних випадків (а у деяких з них вандали були явно не в ладах із кирилицею), засудження актів було всезагальним: починаючи від звичайних українців до депутатів місцевих рад і парламенту, голови Українського інституту національної пам’яті, посла України в Польщі, міністра закордонних справ України».  Натомість «із позиції польської влади плюндрування українських і християнських символів напередодні болісної дати спільної історії є законною, нормальною справою і не викликає жодних порухів сумління».

Якщо польська сторона весь час наголошує на тому, що низка українських пам’ятних знаків на території Польщі є нелегальними (орієнтовно йдеться про 46 таких місць пам’яті), то в Україні є орієнтовно 150 польських пам’ятних знаків, які були встановленні в обхід передбачених українськими законами процедур.

Зінченко підкреслює, нелегальна меморація є не тільки наслідком активності звичайних громадян, але також і польської держави. Наприклад, зображення меча-Щербиця на Цвинтарі Орлят у Львові  так і залишається неузгодженим із українською стороною та нелегальним з точки закону. По суті, наголошує аналітик, символізм меч-Щербеця, «як і московської «Шапки Мономаха»,  – це територіальні претензії на Київ… Тобто Щербець сприймався львівською громадою як символ польського панування над Україною. Саме тому згода на встановлення цього елементу на Цвинтарі Орлят так і не була надана. Що не завадила польській стороні цей символ встановити. Просто поставили українську сторону перед фактом. Українська сторона не хотіла роздмухувати скандалу (відкриття Цвинтаря Орлят відбувалося на найвищому рівні) і закрила очі на провокацію».

Зінченко нагадує, що наразі «українські вимоги лишаються незмінними від квітня-травня 2017 року: легалізація польських та українських місць пам’ятників за принципом «усі на всі»; засудження усіх 15 (п’ятнадцяти) актів вандалізму, що сталися раніше, а не тільки того, що стався у Грушовичах у квітні 2017 року; відновлення пошкоджень. Тобто не йдеться про якийсь один навіть і найбільш обурливий епізод – ідеться про те, що польська сторона протягом років ігнорувала проблему вандалізму українських місць пам’яті у Польщі».

«Ці вибори є репетицією…»

Аналізуючи  виборчу кампанію, що відбулася в громадах,  політик та економіст Віталій Скоцик у виданні «Лівий берег», робить важливі висновки на майбутнє. «По-перше,  – підкреслює він, – місцеві вибори довели, що політичні сили, які не мають розгалуженої структури на місцях і реального членства, будуть сходити зі сцени. Бо без регіональної структури партія не має і якісного складу кандидатів, яких би знали й поважали у їхніх громадах. Ці вибори ще раз показали, що більшість українських партій – навіть тих, що представлені у Верховній Раді – є повною бутафорією».

По-друге, на його думку, «гроші перестають бути вирішальним чинником на виборах». По-третє, він сподівається, що  йдеться про «початок нової політичної реальності, в якій важить передусім ідеологія політичних сил і їхня кадрова політика».

Правда, політик підкреслює, що «по-четверте, ця кампанія до ОТГ стала найбруднішою за останні роки. У багатьох громадах було зафіксовано застосування адмінресурсу і підкупу виборців, висування кандидатів-«клонів», зрив виборів через друк бракованих бюлетенів, підвезення виборців автобусами, «чорний піар». Це зумовлене, на його думку, тим, що йде бій за контроль над громадами.

«По-п’яте, – наголошує Скоцик, –  очевидно, що ці вибори є репетицією майбутніх парламентських і президентських. Прогнила політична система, яка є дітищем клановості та олігархії, уже руйнується на рівні громад і тріщатиме по швах у всеукраїнському масштабі. Але вона готова чіплятися за життя, застосовуючи і незаконні методи конкуренції. Тож головна боротьба буде точитися між олігархічними партіями старого зразка та ідеологічними політичними силами, що виростають знизу і ведуть до влади нових лідерів».

Він вірить, що «громадяни України зрозуміють свою відповідальність за майбутнє держави і відмовляться від підтримки партій, чиї представники рвуться до грабежу країни і є повними ідейними банкрутами. Справжній розвиток держави має розпочатися з оновлення політичної системи, в якій відбуватиметься конкуренція програм, ідей і смислів, а не олігархічних гаманців».

«…у зоні ризику. Готуйтеся!»

Голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»  Володимир Фесенко переконаний (див. «ГОРДОН»), що «НАБУ і Спеціалізована антикорупційна прокуратура грають у свою гру – їм потрібно демонструвати ловлю великої риби. Насамперед західним союзникам, які допомагали створювати ці структури. Тому їм потрібні резонансні справи. Із погляду масштабів корупції справа сина Авакова – дрібнички. А ось за іменами – зовсім інша розмова. І ось тут НАБУ демонструє, що не боїться імен. А відтак, наступним може стати хто завгодно».

За прогнозом політолога, скоро візьмуться за «законспіровані справи, про які ми просто не знаємо. На мою думку, ми побачимо продовження у справі про «чорну касу» Партії регіонів. Є ризики для Охендовського і низки представників Опоблоку. Загалом, я вважаю, НАБУ починає орати неоране поле. Справи про зловживання у сфері держзакупівель з’являються не просто так. А це є практично в кожному відомстві. Зараз усі міністри, чиї родичі або підставні особи здійснювали держзакупівлі, перебувають у зоні ризику. Готуйтеся!» Фесенко сподівається, що «реальні ризики для сина Авакова можуть виникнути тільки в тому разі, якщо міністр покине свій пост. А поки він буде мінімізувати всі ризики для сина».

«…напевне  спровокує  дострокові вибори»

Яке продовження може мати історія зі «справою про рюкзаки», до якої причетний син Арсена Авакова? З цього приводу на сайті  dw.com висловився політолог Сергій Руденко. Він констатує, що «Арсен Аваков –  «важковаговик» нинішньої української політики. Він єдиний із силовиків, якому після Революції гідності 2014 року вдалося не лише зберегти свою посаду, а й посилити особистий вплив. Глава МВС – учасник так званої  «стратегічної сімки» на чолі з президентом, яка ухвалює всі найважливіші для країни рішення. А «Народний фронт», одним із лідерів якого є Аваков, – партнер Блоку Петра Порошенка в парламентській коаліції». При цьому аналітик зазначає, що «НФ» затримання О. Авакова сприйняв як особистий наїзд, а «сам міністр внутрішніх справ і його соратники натякнули, що НАБУ діяло за вказівкою глави держави. На що оточення Петра Порошенка слушно зауважило: Національне антикорупційне бюро – незалежний державний орган і діє так, як вважає за потрібне».

Сергій Руденко  висловися  про «наполегливі чутки про протистояння між главою держави та главою МВС». На  його думку, на тлі «кадрового погрому «народнофронтівців» (усунення з посади А. Яценюка, справа М. Мартиненка) ходили чутки, начебто «Порошенку для повноти влади очевидно бракує контролю над поліцією, прикордонними військами та Національною гвардією, якими керує міністр внутрішніх справ».

Політолог прогнозує, що «можлива відставка Арсена Авакова напевне спровокує дострокові вибори і парламенту, і Глави держави. У цьому разі розвал коаліції БПП та «Народного фронту» в Верховній Раді неминучий. Оскільки навряд чи Аваков, Яценюк і Турчинов погодяться на другорядні ролі в українській політиці. Вони хочуть бути повноцінними партнерами нинішнього президента, а не його допоміжною силою».

Руденко зазначає, що «у країні існує незалежне НАБУ. Так, український суд – найнезалежніший і найчесніший серед усіх незалежних. Але в українській політиці останнє слово, як і раніше, залишається за президентом. Саме від нього залежить, бути чи не бути коаліції БПП та «НФ». Саме від нього залежить, чи буде Аваков і надалі міністром внутрішніх справ. Саме від нього залежить, якою буде українська влада, а отже і держава, завтра й післязавтра».

«…в контексті неоімперських амбіцій»

Cенатор США Джон Маккейн заявив (див. «Голос Америки»): «Цього тижня Facebook, Twitter і Google свідчать перед комітетами Сенату та Палати представників про спроби Росії розповсюдити дезінформацію та посіяти хаос серед американського народу протягом виборів 2016 року, і вони були більшими ніж вважалось». Він  прокоментував рішення Трампа про нові санкції щодо Росії: «Facebook свідчить, що підтримувана Росією реклама досягла 126 млн користувачів. Це на додачу до близько 288 млн переглядів підтримуваних Росією твітів, створених за останні три місяці кампанії, як і більше 1000 підтримуваних Росією відео на YouTube, розміщених протягом виборів, які разом становлять 43 години контенту». На  думку політика, «абсолютно очевидно, що Росія скористалась застарілими американськими законами про фінансування політичних кампаній для того, щоб втрутитись у вибори 2016 року та посилити розділення всередині нашої країни. Всіх нас мають глибоко непокоїти дії Росії».

Він висловив сподівання, що високотехнологічні компанії підтримають законопроект, який розширює вимоги до розкриття замовників політичної реклами на цифрових платформах. Маккейн підкреслив: «Мусимо розглядати спроби Росії вплинути на результати наших виборів в контексті неоімперських амбіцій Путіна, які спонукали його до вторгнення до України, анексії Криму, нанесення шкоди демократичним цінностям та установам Європи, поновлення впливу Росії на Близькому Сході, допомозі Башару Асаду у вбивстві сотень тисяч цивільних у Сирії. Нам потрібно припинити розглядати це крізь спотворену лінзу політики і побачити напади Росії на нашу демократію тим, чим вони є. Це – лише один етап кампанії Путіна з послаблення Сполучених Штатів, дестабілізації Європи, руйнування альянсу НАТО, руйнування суспільних цінностей та зменшення опору цьому темному та небезпечному світобаченню».

«Ми ведемо війну наодинці»

На  своїй сторінці у  Facebook колишній Президент Віктор Ющенко зазначає, що зараз «про дострокові вибори говорять ті, хто має надію, що таким чином зміцнить свої позиції в парламенті». Але, на його думку, слід  «змінити виборчу систему і створити такий механізм, який відкрив би двері до української політики ефективним силам. Немає сенсу проводити голосування без реформування Центральної виборчої комісії, яка часто несе відповідальність за різного роду маніпуляції. Перетасовування старих політичних сил без реформи судової та виборчої систем не має сенсу. Ми потребуємо якісних змін у парламенті, нових політичних формацій. Під час останнього Майдану виокремилось нове політичне покоління, але воно не спромоглося провести до парламенту своєї політичної сили. Лідери Майдану були поглинуті угрупованнями політичних динозаврів, які мають чималі матеріальні засоби».

Колишній Президент висловлює занепокоєння тим, що «монополізація, а часто і олігархізація української моделі економіки позбавляє нас не лише економічних, а й соціальних перспектив. Ідеться про 20 чи 30 осіб, які отримують зиск. Незалежні аналітичні кола підрахували, що з України виведено до податкових раїв 140 млрд доларів». Водночас він прогнозує: «Звичайно, цей процес триває не два чи три роки. Це довга історія». При цьому він пропонує організувати  «круглий стіл»  і спробувати відповісти на питання: що потрібно зробити, щоб ті 140 млрд доларів попливли назад до України?

Екс-Глава Української держави висловлює занепокоєння, чому впродовж останніх півтора року половина українських банків збанкрутувала  та чому все більше українців емігрують. «Молодь говорить про те, що рівень освіти в Україні стає все нижчим і нижчим, тому вона вибирає навчання, зокрема, і в Польщі, – пише Ющенко. – Звичайно, що така еміграція позначається негативно на економічній та суспільній ситуації в країні. Передусім тому, що з України виїжджають найкращі. Це свідчить про неефективну політику уряду».

Ющенко констатує, «після трьох років війни ми маємо 60 тисяч убитих і поранених українців. Ми повинні сидіти за столом переговорів з окупантом, а не з Захарченком чи Плотницьким, які нічого не вирішують».

А відтак підкреслює: «Відмовившись від ядерної зброї та підписавши 1994 року Будапештський меморандум, Україна отримала гарантії безпеки не лише від Росії, а також вiд Великої Британії і США. Де ці гарантії? Упродовж трьох років ми не отримали від Заходу жодної істотної фінансової чи гуманітарної підтримки. Де  «план Маршалла» для України, про який так багато говориться? У нас часто складається враження, що ми ведемо війну наодинці. До того ж Європейський Союз уже не говорить одним голосом. Росія витягнула з цієї колоди карт три чи чотири європейські країни, які співають іншим тоном».

Він також торкнувся проблематики українсько-польських стосунків.  «Найкращі польські сини боролися за незалежну Польщу, якою вона була до 1939 року, – наголошує Ющенко. – Але на цій же території творилася незалежна Україна. Найкращі сини України боролися за таку ж ідею і тими ж методами. Я розумію мотивацію хлопців, які боролися за Польщу, але також розумію велику мету, яку мали в своїх головах українські хлопці, які боролися за утворення України. У ХХ столітті Україна шість разів проголошувала незалежність і п’ять разів втрачала її. Те, що тепер вона є незалежною, свідчить про нашу рішучість».

Навряд чи варто сприймати за істину (тим паче – в останній інстанції) одкровення того чи іншого Глави Української держави.  Адже, як свого часу говорив сам Віктор Ющенко, важлива не стільки словесна позиція, а те,  як він  її відстоював ділом (справою, чином).

Тим не менше,  низка думок про нинішні реалії мала б спонукати чинний політикум до адекватних дій на захист національних інтересів. Адже завтра може бути пізно.  Тим паче, головний стратегічний ворог не збирається відмовитися від «обустройства».

Зважаючи на все відчутнішу  епідемію українофобії з боку західних сусідів, попереду –події, які мусять сконсолідувати нашу політичну націю. Іншого не дано, якщо  не хочемо вкотре втратити державність. На цьому акцентували увагу і ЗМІ:«Мирили навіть посли: Чому Банкова і команда Авакова вирішили не йти на загострення» («112»),  «Місцеві вибори – момент істини для влади та для української опозиції» («УП»), «Захист від ідіотів» («НВ»), «Росіяни бачать менше користі в анексії Криму та добрішають до України – опитування» (УНІАН), ««Кримська карта» у кремлівських ігрищах» («День»), «Народ виснажився фінансово й морально. Боїться помилитися знову» («Газета по-українськи»), «Третя чеченська» («УП»),«В Україні розповіли, кому і чому вигідний конфлікт між Порошенком і Саакашвілі» («Апостроф»),  «У Сербії хочуть вислати українського посла з країни» («Вголос»), «Десятки тисяч каталонців влаштували протести після арештів екс-міністрів» («Ракурс»)…

Колишня волинянка Альона Гетьманчук, директор Центру  «Нова Європа» (NewEuropeCenter), наголошує у своєму блозі, що однією з найактуальніших проблем для нашої країни стає масовий «відтік» населення. Тому зараз, переконана вона, «основна проблема для нас сьогодні в Україні – це не корупція, це нестача робочої сили. На підприємствах у Львівській області днем з вогнем не можуть знайти працівників навіть на досить непогані для України зарплати в 10-12 тисяч гривень – люди надають перевагу працевлаштуванню у сусідній Польщі чи в інших країнах ЄС».

Хоча, за умов війни і в значній  мірі непрогнозованості  розвитку ситуації в нашій державі, закордонний інвестор не поспішатиме вкладати  кошти в Україну. Тим паче, що виклики настільки суворі, що на засвоєння уроків  історії майже не залишається часу.

На жаль, важко заперечити такому моральному авторитету, як Семен Гузман, який констатує в «ЛБ»: «Наша держава, яка так і не зуміла стати  стабільною та  сильною, сьогодні явно хиріє.  Влада, що  поглиблено, натхненно займається внутріклановими інтригами, викликає у рядових  громадян зростаюче презирство».  А відтак нагадує, що «наша влада – це ми самі… Ми багато чому  все ще не навчилися. Варто пам’ятати: процес навчання в школі завжди обмежений часом. Так само, як і процес навчання в школі».

Утім, навіть коли час перестає бути союзником,  замість нарікань і пошуків винних не зайве запитати кожному з нас у  самих себе. У тому числі – й  що ми зробили  для того, аби не заслужити прокляття прийдешніх поколінь співвітчизників, чиї долі вирішуватимуть українофоби.  Будьмо!

Віктор Вербич