Скоропадський корисний тим, що показав приклад, як робити не треба, каже дослідник Дмитро Шурхало

15 травня 1873 року в німецькому Вісбадені, в родині офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського народився син Павло – майбутній гетьман Української держави, котра на нетривалий час прийшла на зміну Українській народній республіці. З того дня минуло рівно 150 років, але осмислення того, ким був Скоропадський, почалося лише віднедавна.

А був він українським політиком, «вирощеним» на російському бекграунді. Людиною, котра походила з козацько-старшинського роду Скоропадських, виховувалася у монархічних традиціях і у 1897-1917 роках зробила вдалу кар’єру в російський армії.

Скоропадський пройшов дві війни – російсько-японську та Першу світову. У листопаді 1917-го він визнав українську владу і виконував накази, які віддавав йому військовий секретаріат. А відтак гра долі підняла його (на зовсім короткий час) на вершину влади: 29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський став гетьманом України. Допомогли йому у цьому німці, які після розпаду власної імперії залишили гетьмана на поталу історичним вітрам.

А з усіх тодішніх вітрів Скоропадський обрав той, котрий віяв на Україну з боку Росії – він зробив ставку на об’єднання з білогвардійцями, розраховуючи, що ті допоможуть йому перемогти більшовиків. Ціною питання у цій оборудці мала стати Україна.

З відповідною заявою або, як казали тоді, «грамотою» Скоропадський звернувся до українців 14 листопада 1918 року. В ній йшлося включення України до складу небільшовицької Росії на засадах федеративного суб’єкту. Рівно за місяць, 14 грудня, гетьман зрікся влади перед військами Директорії, які взяли Київ та відновили УНР. Далі почалося вигнання і життя в еміграції. Помер Скоропадський у квітні 1945-го – коли союзницька авіація бомбардувала Баварію.

Гетьман не дожив до завершення Другої світової і не побачив той повоєнний світ, який постав згодом. Через це, мабуть, не усвідомив багато своїх помилок. Про те, яким був (або яким міг бути) Павло Скоропадський, «Главком» говорить із Дмитром Шурхалом, журналістом, дослідником життя Скоропадського і автором книги про нього.

Дмитре, Павла Скоропадського за життя «не любив» ніхто. Не любили більшовики – зі зрозумілих причин. Зневажали білогвардійці – і це добре показано у Булгакова. Проти нього виступили самостійники, котрі скинули гетьманат та відновили УНР. Щодо німців, то ті підтримували Скоропадського на своїх умовах. Мало знайдеться постатей, не прийнятних для усіх політгравців. А нинішнім українцям є, за що згадувати гетьмана у позитивному ключі?

Скоропадський корисний тим, що показав приклад, як робити не треба. А на негативних прикладах вчитися продуктивніше.

А конкретніше? Топ-5 речей, які Скоропадський зробив не так, як треба?

Я би сказав, що топ-5 – це насправді топ-1. Скоропадський прийшов до влади внаслідок аграрної кризи і, не розв’язавши її, владу втратив. Тобто головна помилка та, що він вчасно не провів аграрну реформу. У спогадах Скоропадський намагається «навісити» цей промах на главу уряду Федора Лизогуба. Але винен насправді не Лизогуб, а Скоропадський. Питання земельної власності та перерозподілу землі тоді було питанням номер один, а національне – номером два.

До речі, невдовзі генерал Врангель, ставши на чолі російських білогвардійців, першим ділом узявся за аграрну реформу. Як він казав, «армія має на багнетах нести землю». Врангель також програв, але в силу воєнних обставин – селяни проти нього не бунтували.

Другою помилкою Скоропадського стало те, що він не залучив до співпраці наявні тоді українські сили. А йому між тим була потрібна більш широка коаліція, адже його коло прихильників було завузьким. І, нарешті, третій момент. Коли Німеччина програла Першу світову, Скоропадський мав дві альтернативи: або шукати порозуміння з білогвардійським рухом та Антантою, або, спираючись на німців, скликати установчі збори (конгрес, сейм – називали це тоді по-різному) і втримати бодай частину влади. Скоропадський зробив ставку на союз із російським білогвардійським рухом і «прогорів».

Але Скоропадський розпустив Центральну Раду. Альтернативний же парламент або, як ви кажете, «установчі збори», він не скликав. То як він міг провести будь-яку реформу, зокрема і земельну?

Саме тому, що не було парламенту, Скоропадському було простіше. Він міг своїм указом провести земельну реформу. Міг натиснути на уряд – Раду міністрів, і реформа була б запущена. Скоропадський її готував, і реформа мала вийти доброю, але мало щось задумати, треба це зробити, а надто зробити вчасно.

А щодо Центральної Ради, то вона не була парламентом у сучасному розумінні. Її не обирали. Проходив ряд з’їздів – селян, вчителів, залізничників, військових, революційних партій – і всі ці з’їзди делегували когось до Центральної Ради. В результаті утворився доволі лівий протопарламент, без представників правих партій. Натомість землевласники, в яких забрали землю, залишилися за бортом! Вони теж хотіли мати своє представництво у Центральній Раді, але їм сказали: ні, бо ви – глитаї та експлуататори.

Через це, власне, і стався гетьманський переворот.

Через те, що праві партії і землевласники не були представлені у Центральній Раді?

Дивіться, на початку 1918 року уклали Брестський мир (угоду між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною та Австро-Угорщиною з іншого – ред.). Серед іншого, УНР гарантувала німцям постачання 60 млн пудів хліба. Це не аж так багато, адже до Першої світової Україна експортувала 250-300 мільйонів пудів, залежно від врожаю.

Але де взяти товарний хліб? Малі селянські господарства сіяли збіжжя, щоб прогодувати себе і трохи відкласти про запас. Товарний хліб виробляли великі й середні землевласники, але у них забрали землю, а подекуди також реманент і посівний фонд. Але й пересічний малоземельний селянин, отримавши землю, часто не мав як її обробити й чим засіяти. І тут питання – що робити далі?

А німці тим часом кажуть Грушевському: а як же хліб, ми ж домовилися?.. Тут слід сказати, що перерозподіл землі санкціонували як більшовицький уряд, так і Центральна Рада своїм Четвертим універсалом. Між іншим, поляки саме тому і не підтримали Четвертий універсал. Вони виступали не проти незалежності України, а проти перерозподілу панської землі, адже польські партії якраз і представляли інтереси землевласників Правобережжя.

Отож, німці спитали, де ж обіцяний хліб?

Так. Крім того, розібравшись у ситуації, німці запропонували українській владі скоригувати земельну реформу: виробникам товарного зерна залишити частину землі (не 15 «трудових» десятин, а бодай 40), а селянам заплатити за отриману землю. Завдяки цьому виробництво зерна, призначеного на продаж, тривало б, та й селяни мусили б продавати запаси збіжжя, щоби заплатити за землю. Так би й економіка «заворушилася» б, і гроші перестали би бути «фантиками». Але Грушевський однозначно відмовився будь-що змінювати.

Тобто він порушив Брестський мир?

Скажімо так, він дав зрозуміти, що не докладатиме зусиль, аби виконати зернові зобов’язання. А для німців Брестський мир був хлібним миром. У них люди мерли через нестачу харчів. А тут Грушевський нічого не робить, землевласники бунтують – мовляв, ми не сіятимемо за таких умов. Показово, що перший указ фельдмаршала Ейхгорна, якого німці призначили командувачем військ в Україні, стосувався порядку засіву ланів.

Таким чином, Центральною Радою були незадоволені і землевласники, і німці. На хвилі їхнього порозуміння до влади прийшов Скоропадський.

І вийшло, як у Булгакова в «Білій гвардії»: «Ось що треба сказати німцям: вам потрібен цукор, хліб? Беріть, годуйте солдатів. Подавіться, але допоможіть, щоб наші мужики не захворіли на московську хворобу…».

Не зовсім так. Скоропадський добре розумів, що земельна реформа необхідна. Але він наполягав, що безкоштовно землю не можна роздавати, а великим землевласникам треба залишити частину володінь – залежно від якості ґрунтів і типу господарювання. Тобто принцип такий: селяни землю викупають, а колишні власники отримують компенсацію. Продавати землю селянам мали не більше 25 десятин на одну особу.

Хороша же реформа! Але невчасна… От якби місяця на три-чотири раніше її запустити… А так усе розвалилося: німці з України пішли, селяни повстали, і все, гетьманату – кирдик…

А у селян були гроші, щоб викупити землю?

Ну, тут по-різному, але в значної частини – були.

Про німців. Вони ж пішли не тому, що розчарувалися у Скоропадському. Їхня імперія розвалилася внаслідок Першої світової. Другий Рейх припинив існування, бо Німеччину охопила революція. А якби цього не сталося, Скоропадський встиг би провести свою реформу?

Встиг би. Пізня осінь 1918-го – якраз сприятливий момент для запуску реформи, доки сільськогосподарські роботи на сезонній паузі. Тоді гетьманат отримав би шанс.

І тоді Україна могла би уникнути більшовицької окупації?

Ну, принаймні отримала би шанс відбитися.

За допомогою німців?

Тут не в німцях справа. Вони все одно пішли би за кілька місяців. Але коли гетьман уклав союз із білогвардійцями, то німці сказали: ок, роби, як знаєш, бо це, зрештою, твоя держава.

Союз з білогвардійцями означав, по суті, відмову від незалежності України. Адже передбачалося, що за допомогу у боротьбі з «московською хворобою», тобто з більшовизмом, біла гвардія, чи то пак біла Росія приєднає згодом Україну до федеративної держави. Скоропадський не міг чи не хотів усвідомлювати всі наслідки такого рішення?

Річ у тім, що білогвардійці ставилися до Скоропадського так зверхньо і презирливо, бо  він надто швидко програв. Якби цього не сталося, вони були б змушені на нього зважати. На це Скоропадський і розраховував.

Що значить «вони були б змушені на нього зважати»? Біла Росія випустила би Україну зі своїх лап?

Якби Антанта визнала Павла Скоропадського суб’єктом перемовин і підписантом  угод, білогвардійці не могли би не зробити так само. Але в складній ситуації Скоропадський припустився кількох помилок, зокрема, призначив командувати військом та обороняти Київ від Директорії генерала Артура Келлера, затятого монархіста. Але цим він остаточно відштовхнув від себе українців, а генерал-монархіст виявися не надто лояльним.

До речі, Скоропадський був причетний до створення білогвардійської Південної армії, яка була альтернативою денікінській Добровольчій армії. Словом, гетьман  складно «мутив» з білогвардійцями, намагаючись створити власну або, як зараз кажуть, проксі- білу гвардію, яка конкурувала би з військами Денікіна.

І Денікін, і Врангель у своїх споминах писали про те, що гетьман виступав за самостійну Україну. Тож якою він все-таки хотів бачити нашу державу? Бо Скоропадський та «українське питання» – це той головний стрижень, довкола якого обертаються всі інтерпретації цієї постаті.

Скоропадський – це людина, яка вийшла з російського середовища. До 1917 року він робив військову і придворну кар’єру. І він дуже довго рвав пуповину, яка поєднувала його з Росією. Скоропадський однозначно не бачив Україну антиросійською. І щиро шукав шляхів україно-російського порозуміння. Пізніше, в еміграції, він став українським самостійником вимушено, бо російська еміграція не хотіла з ним мати справу.

До речі, тоді німці не аж так беззастережно визнали незалежність України. Вони цілком могли поступитися Україною, якби випала можливість укласти мир не з Леніним, а з поміркованою владою у Росії, бажано монархічною. Бо мир із більшовиками вони розглядали як тимчасове врегулювання.

Через те, що він «довго рвав пуповину з Москвою» – то розв’язував її, то зав’язував – Скоропадського порівнюють з гетьманом Мазепою. Чи є підстави для таких історичних паралелей?

Історичні паралелі завжди кульгають. Але тут підстави є. Мазепу російська і радянська історіографії малювали як підступну особу, яка завжди виношувала зрадницькі плани. Хоча насправді попервах гетьман був відданим соратником Петра І і навіть підтримав його у боротьбі за трон із царівною Софією. Згодом обставини змінилися, і Мазепа в силу обставин вчинив так, як вчинив. Але він не виношував замисел будь-що «зрадити» Петра.

Зі Скоропадським відбувалося щось подібне – він теж мусив підлаштовуватися під обставини.

А наскільки обставини життя Павла Скоропадського нагадують біографію його предка, гетьмана Івана Скоропадського, наступника Мазепи? Експерти з цього періоду кажуть, що Іван Скоропадський як міг протистояв намірам Петра І ліквідувати козацьку автономію, але зрештою програв. Скоропадський та керівники УНР також зазнали поразки у протистоянні російській (більшовицькій) агресії…

Іван Скоропадський не був прямим предком Павла Скоропадського, але так – вони походять з одного року. Іван Скоропадський був змушений грати в гру Петра, бо на момент переходу Мазепи до шведів він опинився поруч із царем. Хоча попервах Скоропадський вважався однодумцем Мазепи. Як і його потомок, він діяв під важким тиском обставин. І успішно протистояти цьому важкому тиску не змогли ані Іван, ані Павло…

Від Мазепи – до іншої історичної постаті. Якщо за приходом до влади Павла Скоропадський стояв де-факто Берлін, то чому цей самий Берлін (а точніше, Берлін та Відень) не зробив ставку на Василя Вишиваного? Ерцгерцог із династії Габсбургів так хотів залишити слід в історії України…

Тому що цього не хотів Берлін. Між Берліном і Віднем було складне союзництво. Посилення впливу Відня, яке сталося б, якби на чолі України став Габсбург, Берлін точно не прагнув. Біля Вишиваного гуртувалася частина антигетьманської опозиції, яка бачила в ньому альтернативу Скоропадському. І Скоропадський це чудово розумів. Тому через Берлін домігся, аби Вишиваний повернувся додому. Гетьману проблем вистачало і без ерцгерцога.

А антигетьманська опозиція, яка гуртувалася довкола Вишиваного, як вона ставилася до Директорії?

Вони порозумілися. Вишиваний був лівішим за Скоропадського, недарма його назвали «червоним князем», тому і сам невдовзі порозумівся із людьми, орієнтованими на Директорію.

А особисті контакти між Вишиваним та Скоропадським мали місце?

На момент гетьманату контактів не було, а вже в еміграції заговорили навіть про родичання між Вишиваним та Скоропадським і про поділ між ними влади над Україною. Ніби Вишиваний мав одружитися з однією з доньок Скоропадського, але цей прожект лишився нереалізованим.

Цікаво, чи питав хтось ту доньку…

Вони були виховані у династичних традиціях, тому для них теж було важливо укласти шлюбний союз так, щоб це було корисно для родоводу.

На початку розмови ви сказали, що помилкою Скоропадського було не залучити до співпраці наявні тоді українські сили. Розкажіть про тодішню політичну мапу, про боротьбу проросійських та самостійницьких сил і про те, ким вони були представлені. Хто би міг прийти до влади в результаті виборів?

Провідною політичною силою тоді були есери – соціалісти-революціонери. Це була головна селянська партія. Зрозуміло, що в Україні, де понад 80% населення становили селяни, ця партія мала перевагу над іншими. Інша справа, що на той момент есери вже поділялися на правих і лівих, з яких чимало (ті, хто сповідував націонал-комунізм) невдовзі інтегрувалися до лав більшовиків.

Таким чином, якби за часів Скоропадського були проведені вибори, то парламент вийшов би: а) аграрним, б) лівим, в) національним.

З провідною ідеєю незалежності України?

Вочевидь, так. На мою думку, у 1918 році більшовики самі випхали Україну у незалежність. Бо ще наприкінці 1917-го очільники Центральної Ради не прагнули самостійності, а натомість хотіли перебудувати Росію на федеративних засадах. На проголошення незалежності пішли в умовах війни з більшовиками.

Ставлення українців до Росії у 1917 році дуже відрізняється від ставлення у 2023-му. Тоді хіба Микола Міхновський був затятим русофобом, але його вплив був близький до нуля, бо Грушевський, Винниченко і Петлюра фактично загнали його на маргінес.

Скоропадський і Третій Рейх. Чи плекав він ілюзії, що німці зразка 1938-1941 років сприятимуть поновленню української держави, як це було у 1918-му?

Звичайно, Скоропадський сподівався на відновлення української держави і на те, що він колись її очолить. Загалом, політично українська еміграція між двома світовими війнами складалися з УНРівців, ОУНівців та гетьманців. Це були конкуренти, які ділили між собою український пиріг. ОУН, зрозуміло, була найбільш радикальною, а гетьманці – найбільш консервативні.

Скоропадський чекав на свій час. Але його час так і не настав.

Чому він залишився в Берліні? Чому не переїхав, приміром, до Парижа?

Німецький уряд платив йому цілком пристойну пенсію, яку він просто втратив би при переїзді. Крім того, Скоропадський діяв як політик і розкладав яйця у різні кошики. Напередодні Другої світової війни він відправив свого сина до Лондона.

А як він сам сприймав нацистів?

Вони йому не подобалися.

«Не подобалися» і все? А про концтабори Скоропадський знав?

Думаю, до 1945 року повної картини того, що представляє собою нацизм, не було не тільки у Скоропадського, але й у багатьох німців та й взагалі тогочасних людей.

Тоді шкода, що він загинув у квітні 1945-го, так і не дізнавшись, на кого він покладав надії щодо повернення у владу…

Так, світогляд Скоропадського був ближчим до ХІХ століття. Тоталітарні режими ХХ століття не могли йому імпонувати.

Чи відповідає дійсності інформація, що Скоропадський сприяв звільненню з німецьких концтаборів Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька та інших? Якщо так, то якими були взаємини між ним на представниками ОУН – на чому вони ґрунтувалися і як ставилося до Скоропадського нове покоління самостійників?

Він міг сприяти, бо мав впливових знайомих серед німців. У Берліні гетьманці організували Український інститут, що також стало в нагоді при налагодженні зв’язків. Скоропадський цілком міг звертатися з клопотаннями відносно звільнення того чи іншого українця, незалежно від його політичних поглядів.

Звісно, ОУНівців він не любив – і як радикалів, і як конкурентів. Але, претендуючи на те, щоб представляти усе українство, Скоропадський цілком прогнозовано опікувався співвітчизниками.

Що відомо про шістьох дітей Скоропадського та їхніх нащадків? Чи пов’язані вони зараз з Україною? Чи популяризують / популяризували тут або за кордоном свого батька / діда / прадіда?

Справу батька продовжував передусім його син Данило. У решти дітей долі по-різному склалися. Син Павло, приміром, помер зовсім маленьким і був похований у «гетьманській» церкві, яка стояла там, де донедавна був пам’ятник Ватутіну біля Верховної Ради. Що сталося із прахом гетьманича – невідомо.

Зате відомо, де прах Ватутіна, на жаль…

Так… Але щодо Данила. Його сприймали як спадкоємця батька, але у 1957 році він несподівано помер від серцевого нападу. Казали, що Данила отруїли, але все це не доведено. Припускали навіть, що йому могли підсипати отруту у сіль, бо він любив досолювати страви.

А Коновальцю – вибухівку в цукерки… Була у Скоропадського ще донька Олена, котра померла у 95-річному віці у 2014-му. Дожила до початку ще однієї війни, котру необільшовицька Росія розв’язала проти України.

Все так, і в Україні вона бувала, хоча й говорила в інтерв’ю, що її нащадки – вже громадяни Швейцарії, інтегровані у тамтешнє суспільство. Словом, зі смертю Данила гетьманський рух занепав. Але, власне, після Другої світової війни цей рух став свого роду реліктом.

У плюси Скоропадському зараховують його гуманітарну діяльність на благо України. Зокрема, заснування Національної академії наук на чолі з її першим президентом Вернадським. Сюди ж відносять і українізацію діловодства та освіти тощо. Але будемо відвертими: чи так вже багато встиг Скоропадський за 7,5 місяців свого правління?

Між іншим, очолити Академію спочатку запропонували Грушевському, але той не схотів співпрацювати з гетьманським режимом. Хоча потім деякий час плідно працював в Академії при більшовиках.

Насправді – хоч би як недовго пробув Скоропадський при владі – він найбільше доклався до того, що ми називаємо «розбудова держави». Зокрема, проводив українізацію, причому дуже «лагідну». До речі, хтось влучно назвав його «диктатором трепетним і боязким». Бо на полі бою генерал Скоропадський почувався куди більш впевнено, аніж гетьман Скоропадський у політиці.

Але він заслуговує на те, аби бути зачисленим до кола борців за українську незалежність?

Так, заслуговує. Він будував українську державу. Дійсно, на якомусь етапі він бачив цю державу у складі федеративної Росії. Але так бачили у ті часи всі – і Грушевський, і Петлюра, і Винниченко. Просто вони трохи раніше за Скоропадського стали самостійниками, але кожен дозрів до цього у свій час.

Наталія Лебідь, для «Главкома»