В Україні, і на Волині зокрема, триває перерозподіл релігійної території. Окремі парафії переходять до новоствореної Православної Церкви України.

Проте, ці переходи – не такі стрімкі, як очікувалося. Навпаки, якщо дивитися на карту переходів, то вони точкові та повзучі – спочатку переходить одна парафія, потім – сусідня. Не зрозуміло чого, але так є. Чогось наш люд таки заглядає за паркан, щоб знати, «як там у сусіда». Один волинський священик навіть казав: «Побачу, як буде робити священик з …, то так і сам зроблю». В результаті, і «священик з…» і відповідно священик, який дивився на колегу із сусіднього села, благополучно покинули УПЦ і перейшли до ПЦУ.

Таким чином, утворюються такі собі острівки з парафій, які вийшли з підпорядкування УПЦ. Але, дивлячись на прикладі свого рідного Горохівського району, ті громади, які лишаються в лоні «старої» УПЦ теж тримаються разом і не поспішають змінювати юрисдикцію. Так що ж змушує людей, залишатися в такій не популярній структурі? В тій, яку старанно поливають брудом з екранів практично всіх телеканалів, зі сторінок газет і з електронних шпальт інтернет-видань.

Як на мене, то перше, що «тримає» людей у «старій» структурі, це давнє українське і волинське «так треба», «так заведено». Від цього нікуди не втечеш. Попри всі кепкування, така думка теж має право на життя. І вона не така відстала і примітивна, бо ж як не крути, але наші діди-прадіди молилися тут і не хочеться демагогствувати про зміни, чи щось тому подібне. Так просто є…

Звичайно, в кожній громаді є і такі люди, яких називають фанатиками. Якщо брати до уваги нормальні умови, а не ситуації коли через ніби-то релігійні погляди люди відмовляються вакцинувати дітей і таке подібне (бо це навіть не фанатизм, а хвороба), то це просто люди, які цікавляться подіями церковного життя, мають власні думки щодо тої, чи іншої релігійної події, не зважаючи на думку оточуючих. Але таких людей дуже мало і в селі з тисячею жителів, їх – одиниці. Тож ця категорія малочисельна і малоймовірно, що має вплив на когось.

А найголовнішим і найвизначальнішим у впливі на думки та настрої громади є священик. Не зважаючи на те, що побутує думка про рибу, яка «гниє з голови», часто ця риба гниє і з «хвоста» і зсередини. Для прихожан священик – лице всієї Церкви. Вони (зараз говоримо про села) бачать священика не тільки в церкві, а майже щодня. Бачать його вчинки, стиль життя і роблять свої висновки. Висновки не тільки про окремо взятого священнослужителя, а про всю Церкву. І нема нічого дивного, якщо люди після розчарування окремим «батюшкою» хочуть пошукати іншого, кращого.

Але ж є й такі священики, які формують у своєї пастви позитивну думку про Церкву. За такими йдуть, таким вірять, таких захищають. Автору цих рядків довелося близько спілкуватися з кількома священиками УПЦ (або як пишуть деякі колеги  – «московського патріархату»). Не знаю, чи на щастя, чи на біду, але я не бачив у цих людях ніяких «рук Кремля», «п’ятих колон» і тому подібного. Я близько спілкуюся з настоятелем рідного Різдво-Богородичного храму села Холонів отцем Олексієм Дзіндзею і міг би на його прикладі розвіяти багато міфів і стереотипів про таких «страшних», «телевізорних» попів, яких нам малюють медійники, але зважаючи на нашу дружбу, це буде некоректно і виглядатиме, як вихваляння. Тому хочу для прикладу взяти священика з яким я особисто не знайомий, але в силу своїх професійних обов’язків, ледь не кожного дня бачу його в мережі, читаю про нього, захоплююсь ним. Йдеться про отця Олександра Черевка з села Пульмо Шацького району. Цей молодий, енергійний душпастир не просто виконує свої обов’язки в класичному розумінні, а різносторонньо працює зі своїми прихожанами, гуртує навколо себе молодь. Спілкуючись з жителями села видно, що священик має неабиякий авторитет і користується повагою своєї пастви.

Під час розмови про «нову церкву» (ПЦУ, – прим.авт) за словами жителів села, отець Олександр сказав, що церква не належить йому особисто, а громаді і сама громада в праві вирішувати, куди їй «рухатись». Сам священик чітко висловив свою позицію – переходити до новоствореної структури він не збирається. І як ви думаєте вчинили люди? Вони лишилися зі своїм священиком. Тим, який не заплямував себе нічим компрометуючим, який вірно служить Богу і своїй громаді. Люди вибрали того, хто не брехав і не «плавав», а чітко висловив свою думку, що заслуговує на повагу.

Таких випадків ще багато на Волині. І багато хто не зрозуміє, чому село «не хоче переходити», чому люди згідні молитися в старенькій, напіврозваленій хатині і ще багато «чому», які важко пояснити. Хоча, цього й не варто пояснювати і тим більше, не можна намагатися це якимось чином побороти. Бо віра – це щось вище за політтехнології (з будь-якої сторони), круті «мерседеси» і віли високих чинів (навіть церковних). Церква це не високі чини з їх «проколами» і дивними вчинками, розкішшю, а саме прості сільські священики і паства, яка їм вірить. Такі священики своїм авторитетом, як Атланти вже тисячі років тримають на своїх плечах Церкву… То може не варто підбивати їм ноги і хитати?

Андрій ПЕТРУШКО