Які з викликів сьогодення найактуальніші? Чому  розвиток нашої  держави все частіше асоціюється з рухом  по «зачарованому» колу?  Наскільки реальна  загроза реваншу україноненависницьких сил? Які загальноукраїнські тенденції віддзеркалює нинішня ситуація в Луцьку та у Волинській області?

На ці та інші запитання  «Волинської правди» відповідає політик,  громадський діяч, фаховий державний управлінець Богдан Шиба.  Він має багатий досвід перебування у владі  (був головою Турійської райради, відтак – головою Турійської  РДА, першим заступником голови Волинської ОДА, працював міським головою Луцька,  тричі обирався депутатом Волинської облради). Богдан Шиба свій принциповий патріотизм доводить конкретикою діянь. Він – яскрава  (водночас людяна, скромна)  особистість із харизмою лідера.

«З цього треба стартувати завжди»

-Богдане Павловичу, радий черговій зустрічі з Вами у редакції «Волинської правди».  До того ж – у переддень нашого національного свята. З яким настроєм Ви зустрічаєте 26-ту  річницю відновлення Української держави? Що найбільше  (якщо оцінювати ситуацію в загальнодержавному масштабі) додає оптимізму,  що розчаровує?

– Я не розчаровуюся, бо ніколи не зачаровувався. Стараюся в кожній миті життя знаходити оптимізм. А якщо вже нема оптимізму, то тоді – принаймні  реалізм. Але в жодному разі не песимізм, не розчарування. Тому що це – найгірше, що може собі дозволити людина.  Насправді християнин не має права розчаровуватися.  Бо це гріх.  Якщо не маєш надії на когось чи на щось, то мусить залишатися надія на Бога, на власні сили. З цього треба стартувати завжди.

А найбільше оптимізму додає те, що відновлена Українська держава  вже зустрічає свій 26-й День народження. Це вже більше половини того шляху…

– Якщо пригадати 40-річний період, упродовж якого біблійний Мойсей виводив свій народ із рабства?

– Так. Нічого нового не придумаєш. Це давно написано в Найсвятішій Книзі, Книзі книг. Тож і в Україні, на мою думку, перейдено ту критичну межу, коли держава вже відбулася.

– Але…

– Єдина  найсуттєвіша проблема – якою буде Українська держава.  Мені хотілося б, щоб вона була демократичною, правовою. Але поки для цього мало зусиль докладається. Радше, навпаки. На мою думку, безправ’я  і беззаконня з кожним роком і з кожним місяцем міцнішають. Існує реальна загроза, що Україна може стати, м’яко кажучи, неправовою  державою. Або анархічною, або залежною від чиєїсь волі, від чийогось впливу. Для того, аби цього не сталося, потрібно, щоб змобілізувалася українська провідна верства. Тобто, ті люди, які вважають найвищим громадянським благом Українську соборну самостійну державу. Таких людей у нас достатньо багато. Хоча не треба, щоб їх було, скажімо, 40  чи  25 відсотків.  Достатньо 5 –  7 відсотків. Вони можуть виконати свою роботу, якщо не будуть пасивними.

Волиняни залишаться з марсіанськими краєвидами?

– Зрештою, народ вартий тієї влади, яку в тій чи іншій мірі вибирає, терпить. Хоча за 26 років від часу відновлення державності виросло, сформувалося, на зміну гомо совєтікусу, нове покоління. Інше питання, що воно, розуміючи справжню суть вершителів доль, зазвичай ігнорує виборчі кампанії. Таким чином, долю держави вершать люди як наслідок вчорашнього дня, дисципліновані  пенсіонери. І як наслідок начебто аксіоми, що поки що  кожна наступна влада суттєво не засвоює уроків  попередників, країна та суспільство  рухаються по  «зачарованому» колу.

– До  влади  приходить дуже багато  випадкових людей. Чиновниками, державними, політичними діячами мають бути люди серйозно підготовлені. Вищі посади мали б  посідати люди із належним досвідом. Причому не корупційним, а досвідом державного управління. Буває,  приходять до влади енергійні люди, але вони не знають, куди попали. І починають розповідати, що легко дають раду своєму бізнесу, тому й легко дадуть раду в управлінні державою. Але  це хвороба. То біда!  І передовсім – для держави, бо так не має бути.

Державне управління – це серйозна робота, це відповідальна професія. До цього треба належно готуватися, мати необхідний досвід. Це правило стосується і тих, хто перебуває на нижчих посадах. На жаль, так не відбувається.

– Чому?

– Тому що не сформована політична система. Кожного виборчого циклу на ходу змінюється законодавство. Люди роблять випадковий вибір. Адже вибір тільки тоді  об’єктивний, коли  вибори відбуваються за одним і тим самим законом. Хай він базується на  мажоритарній, пропорційній системі – немає різниці.  Потрібно, щоб законодавство було стабільним і люди звикали до правил, дотримувалися їх.  Тоді буде шанс на об’єктивний вибір. На сьогодні, при таких змінах, люди просто кидаються на усілякі популістські, поверхові  гасла. Знаєте, коли на місцевому рівні (села, міста) починають говорити про недоторканість, про європейський вибір, це і смішно, і страшно. На таких виборах треба говорити про вирішення місцевих проблем. Це найголовніше! Та, на жаль, поки що розв’язку немає.  Підозрюю, що тільки-но «запахне» черговими чи позачерговими виборами,  Верховна Рада знову на ходу змінить під себе виборче законодавство  .

– Щоб законсервувати ситуацію?

– Щоб залишитися. Бачите, скільки тих народних депутатів, яким давно потрібно було б займатися чимось іншим, а не знову потрапляти до Верховної Ради та приносити всі мінуси й проблеми, які властиві нинішньому парламенту. Він фактично вже не є вищим законодавчим, найвищим політичним  органом, бо навіть стратегічної української позиції не має. ВР не приймає системного українського законодавства.  Ухвалюються  такі «точкові» закони, які часто суперечать один одному і дозволяють не виконувати  законодавство, а жити на базі «договорняків» між олігархічними групами.

– Ці неписані правила зумовлюють те, що фактично низку регіонів, міст віддають  (вільно чи невільно) як вотчину олігархату різноманітного місцевого «розливу». Не виняток і Волинь. Ви не згідні з такими чи подібними версіями?

– Ні, це не версії. Це реально відбувається. І ми це бачимо й на прикладі Волинської області.  Не треба десь далеко йти. У нас проблеми області органами місцевого самоврядування фактично вирішуються у вільний від роботи час. А в основний робочий час йде боротьба за бурштин, за сфери впливу. За подальше викачування, виснаження Волині. На мою думку, основне завдання влади – створювати робочі місця, стимулювати виробництво, піднімати економіку.  Щоб усі люди мали нормальну роботу, гідну зарплату, не ходили  до влади за подачками – за субсидіями.

Натомість іде боротьба за ресурси, за надра.  Якщо так і далі буде продовжуватися, викопають весь бурштин, залишаючи пустелю. Ще років із десять позаймаються екстенсивним сільським господарством, будуть сіяти сою, ріпак, кукурудзу, виснажать землі… І поставлять хрест, бо тваринництво зникає на очах. А сільське господарство без тваринництва – це шлях у нікуди. Це перетворення області у недовготривалий сировинний придаток.

Таким чином, замість прямих обов’язків  влади, що полягають у створенні умов для роботи, для гідного заробітку, відповідно – влаштування життя людей, кинулися  видобувати корисні копалини. І це не тільки на Волині. Фактично – у кожній області, де хочуть щось видобути і швидко заробити. Ви розумієте, що волинські  селяни того заробітку не побачать.  Вони залишаться з марсіанськими краєвидами і не будуть знати, що робити.

– Покинуть  рідні місця, щоб знайти місце під сонцем на чужині, наймитуючи по польщах, росіях, португаліях, італіях, чехіяхі т.д.

– Так, молодші ще виїдуть. А старші залишаться, щоб мати не дуже щасливу, м’яко кажучи, старість. І не треба говорити, ще раз наголошую, про версії. Це вже реалізовується за потурання центральної влади. Пам’ятаєте, навіть Генеральний прокурор Юрій Луценко, коли  у квітні минулого року приїжджав на Волинь, казав: максимум за місяць Верховна Рада ухвалить закон про бурштин. Він обіцяв: усе, наведемо порядок. Пройшло півтора року. Ніхто обіцяного закону не пише. Бо так вигідніше. Всі від того мають зиск. А ті народні депутати, які в цій схемі, дозволяють собі цинічно розповідати, що це жарт чи фальсифікація.  Наяву – повна відсутність національного сформульованого інтересу, національної позиції й відповідного законодавства.

«Це – абсолютна дикість, блюзнірство»

– До певної міри, ситуацію в Україні віддзеркалюють (може, навіть гіпертрофовано) реалії в  нашому обласному центрі. Чому, на Вашу думку, і далі тривають доволі цинічні ігри щодо виборів міського голови?

– Основна  причина – нехтування (на всіх рівнях!) Конституцією та законодавством.  Закон передбачає, що у випадку смерті міського голови не пізніше, як на 15-й день, після цього має бути подання. Причому без якогось спеціального рішення міської ради. Коли кажуть, що коли міська рада не визнала факт смерті міського голови, то його повноваження не закінчилися,  це (не знаю навіть, яке слово підібрати)  – абсолютна дикість, блюзнірство. Бо в законі окремо відділено випадок смерті та випадок дочасного припинення повноважень.

Після того, як Верховна Рада отримає подання, впродовж 90 днів призначаються  вибори, які мають  відбутися не раніше, як на 60-й день від дня рішення парламенту. Тобто,  п’ять з половиною місяців – це, як зараз кажуть, дедлайн. Вибори мали відбутися (коли брати до уваги максимальний термін) у кінці липня 2017 року.  Так вимагає (не просить, не дає ніякого люфту) закон.

– Подання поклали  «під сукно» у Верховній Раді?

–  Подання пішло? Пішло. Комітет розглянув? Розглянув! Верховна Рада, найвищий законодавчий орган,  просто ігнорує закон, нею ж прийнятий. Чого далі хотіти від усіх інших? А далі все відбувається на підставі якихось там домовленостей. Тобто,  Конституція та закон замінені якимись домовленостями.  Ось так. Сіли, поговорили, домовилися: нам ще зарано вибори проводити, бо нема ще кандидата чи ще чогось.

– Спробуймо уточнити, хто домовився.

– Всі зацікавлені сторони, напевно. В іншому випадку Верховна Рада, очевидно, вчинила б  відповідно до закону. А так, видно, є тіньовий, олігархічний, як зараз модно казати, консенсус. На жаль. Бо якщо можна допустити  якісь різночитання десь у господарській сфері (щоб визначити, хто правий, а хто ні, є Господарський суд), то в питаннях щодо державного управління не може бути жодного «але» чи «або».  Написано в законі – і все. Вибори, незалежно від погоди чи від настрою, мають відбутися своєчасно. Інакше – наслідки будуть страшними. Бо тоді закладається сумнів і на перспективу.  Навіть якщо ті вибори  відбудуться, то люди будуть говорити: терміни порушені і тому подібне. Тоді не треба дивуватися, чому на дільниці прийдуть  не 75 чи принаймні 50 відсотків виборців, як було завжди, а тільки  45 чи й  35. Чому? Тому що люди бачать: це якась маніпуляція. В законі написано одне, а робиться інше.  Це найбільша проблема нашої держави на всіх рівнях.

Якби це був поодинокий випадок, то можна було б піднімати громадські організації.  А це – правило: куди не повернись, усюди – беззаконня. Починаєш щось пропонувати, а  у відповідь: «Відчепися, подивися, що кругом   робиться – з цінами, з тарифами… Що ти нам із якимись виборами голови морочиш». І люди мають рацію: беззаконня стало тотальним. Люди більше думають про те, у що завтра одягнуть дітей, щоб ті пішли до школи, що будуть істи… Один міністр уже нарікав, що українці багато їдять.

– А коли йдеться про пенсійне реформування, то  можна почути й майже не приховані докори, що українці надто довго живуть.

– Звичайно, не можна так казати… Але, на  жаль, ці побутові проблеми (чи проблеми виживання) знижують рівень громадянської позиції. Тому люди менше звертають уваги на вибори, на владу, бо намагаються, перш за все, вижити.

У Верховній Раді заправляють українофоби?

– Сказати, що  нинішня українська ситуація непроста, –  нічого не сказати. Ряд аналітиків акцентує увагу на вірогідності чергового антиукраїнського реваншу. Вас не лякає така перспектива?

– Я б сказав по-іншому. Ці люди, яких маєте на увазі, фактично уже нині контролюють ситуацію в Україні. Їм не треба приходити до влади. Бо їм так вигідно.  Антиукраїнські сили контролюють внутріукраїнську ситуацію. Тому нічого дивного нема, що на основних телеканалах, які  належать олігархам, виступають в основному мураєви та їм подібні – яскраві українофоби. Вони підкреслено чистою українською мовою можуть так «влупити» по національних почуттях українців, що мало не видасться. Вони всюди присутні, в тому числі  – у Верховній Раді. Вони не допускають тих законів, які б системно зробили Україну українською.

– Наприклад.

– Візьмімо хоча б два законопроекти, що  стосувалися  церковних організацій і мали впорядкувати діяльність релігійних структур, які керуються із зарубіжних центрів. Знаєте, яка доля цих законопроектів? Їх просто зняли з розгляду!

Або візьмімо питання української мови. Четвертий рік іде війна. Закинули навіть оту версію, нібито Путін пішов  у наступ на Україну тому, що хотіли скасувати «закон Ківалова-Колєсніченка». Це такий блеф! Але, керуючись отаким блефом, антиукраїнські сили, які вже четвертий рік контролюють Верховну Раду,  не допускають ухвалення закону про державну українську мову. А це ж засадничі речі! Мова, культура українська, традиції – база. Національна ідея складається з таких от засадничих речей. Як і закону. Бо українці, навіть ще тоді, коли не мали Конституції, а жили під дією всіляких окупаційних конституцій,  мали свій звичаєвий закон.  Він передавався з  покоління в покоління. А зараз ці національні моральні чинники принижуються, опускаються «нижче плінтуса». Їх починають відкрито зневажати, розповідаючи про «шароварників», «вишиватників», які вітаються словосполученням  «Слава Україні».

Я дякую кожній людині, яка одягає вишиванку. Навіть якщо вона це робить демонстративно, з якимсь викликом.  Коли людина, навіть  по 700 разів на день,  буде казати: «Слава Україні!», я буду відповідати: «Героям  слава!» І буду тішитись, бо, розумієте, цього не  може бути забагато. Не  можна з цього глузувати!

У нас уже навіть і деякі державні діячі починають розказувати, що в Україні –  маргінали, радикали, «вишиватники».  Що це означає? Те, що в державі заправляють антиукраїнці. Україноненависники заявляють, нібито з нами воює не Росія, а Путін. Мовляв, коли не стане Путіна, ми знову (як «братья») «зіллємося» в єдиний «русский мир», буде єдина російська мова, єдиний народ. Вони реально на це розраховують. При цьому не розуміють, що в Росії 70 відсотків людей, якщо не більше, вже  усіма фібрами ненавидять українців.  Якщо на місце Путіна прийде хтось інший, то ця ненависть нікуди не подінеться. Просто змінять методи. Вони стануть ще вишуканішими. Ці «брати», яким доведеться тікати під тиском китайців, ринуть в Україну зі словами «Мы приехали домой, на свою родину» та будуть розказувати, що нам тут треба робити. Реальні речі потрібно називати своїми іменами. І не розповідати про путінізм. Ні, ми реально маємо справу з україноневисницькою московською імперією.

– І, за великим рахунком, цю війну  не на життя, а на смерть вона (різними методами) послідовно, зухвало, цинічно веде багато сотень років.  Реалізовується лиховісна імперська стратегія.

– І про це треба постійно нагадувати. Але наші політики, з дозволу сказати державні діячі  такою правдою ніби бояться образити ворога-окупанта. Щось я не чув від них  про доленосну перемогу війська, яким командував Костянтин Острозький,  над московитами під Оршею у вересні 1514 року. Чи про розгром окупантів українським військом на чолі з Іваном Виговським і Григорієм Гуляницьким у  липні 1659 року  під Конотопом. Мовчать. Тому що це – табу. Нібито і нині воюємо не з Росією, а тільки з Путіним.

Наші  проблеми – від відсутності провідної верстви

– Імперська великодержавність ментально  укорінена в свідомість далеко не одного покоління нації, що прибрала назву російської. Тут годі вже щось змінити. Але за умов, коли четвертий рік триває  війна проти України з боку РФ, коли все відчутніше починає матеріалізуватися антиукраїнський імперський курс Польщі, Ви не думаєте, що Захід нас може вчергове здати, погодившись на розшматування України, аби потамувати апетити сусідів-шовіністів? До цього може і підштовхнути й з дозволу сказати українська політична еліта, коли, на думку деяких аналітиків, де-факто триває федералізація(мрія Медведчука втілюється в життя), конфедералізація, оскільки в регіонах усе відчутніше править бал місцевий олігархат.

– Ви знову згадали  про українську політичну еліту. Я хочу послатися на одного з українських політичних мислителів.  Еліти в нас вистачає (тих, хто якось «просунувся»). Подивіться, скільки у нас пузатих  у хороших костюмах водить по вулицях,  «вишиває» на дорогих машинах. Але, як  я також зазначав вище, завжди не   вистачає провідної верстви. Маю на увазі тих, хто стоїть на твердих національних принципах, має не так вплив, як сміливість, упевненість, володіє умінням вести за собою людей.   Цій провідній верстві не треба розказувати про Святослава-завойовника,  Ярослава Мудрого чи про Виговського… Ці люди знають українську історію, культуру. Вони засвоїли уроки цієї історії.  Їм не треба оглядатися, що з цього приводу скаже Москва чи Варшава.  А якщо людина  (провідник) не знає своєї  історії, то вона обов’язково поведе або в східному, або в західному напрямку.

– І тоді знову дається взнаки згубний синдром, означений концептом Тараса Шевченка, про «грязь Москви та варшавське сміття».

– Абсолютно  точно! І це – одна з найважливіших проблем. Коли 1991 року була відновлена українська незалежність, тоді фактично основну роль відіграли комуністи. Вони з переляку, а також намагаючись відірватися від керівництва з московського Кремля, проголосували за  Акт про Незалежність. Але не проголосували за відновлення державності. Тобто, Україна фактично стала правонаступницею  УРСР чи на навіть першої, попередньої  абревіатури УСРР чи УССР (Української  соціалістичної радянської республіки чи Української соціалістичної совєтської республіки). Насправді мала б, як країни Балтії, Польща чи Угорщина, інші країни, що були під радянським ярмом, відновити свою державність, продовжити історію УНР. Тому цілий ряд наших законів є калькою з  російських, містять у собі  колоніальний код. На превеликий  жаль.  І винна в цьому провідна верства,  яка в 1990 – 1991 роках була під п’ятою Комуністичної партії й  вчинила істотний вплив на те, що Україна просто підфарбувала фасад.  Спочатку протягом трьох  місяців вивішували над  державними установами і червоно-лазуровий, і синьо-жовтий прапори. Хотіли все так плавно замінити.

– Та й першим всенародно обраним Президентом України став недавній комуніст. 

– Леонід Кравчук –  не просто член партії, а секретар ЦК КПУ з питань ідеології! На другий день після своєї інавгурації він не оголосив про дочасні вибори до Верховної Ради. Таким  чином, фактично залишилася Верховна Рада УСРР. Тільки хіба поміняли значки. От і маємо, до сьогодні, правонаступництво  УСРР. Після проголошення Незалежності треба було негайно провести позачергові вибори до парламенту.  Тоді, навесні 1992 року,  у Верховну Раду прийшло б як мінімум 60 відсотків, а то й дві третини представників українських патріотично налаштованих сил. Комуністи не пішли на це, бо не захотіли втратити свій вплив. І так триває досі. До влади  вони «штовхають» якщо не синів, то внуків.  Так-так, Єльченко далеко не поодинокий приклад.  І така еліта примножується, додаючи а то  й  примножуючи  Україні проблеми. Провідної  ж верстви нема, тому й немає міцної Української держави. І цим фактом одні з наших сусідів уже скористалися, інші вибудовують далекосяжні україноневисницькі плани, спекулюючи  на сфальсифікованих історичних фактах.

– Кого з українських державних діячів маєте за зразок, кого з них нам зараз не вистачає? Адже з цього приводу у нас досі тривають дебатий суспільство ділиться  на прихильників Скоропадського і Петлюри, Мельника і Бандери…

– Згадуючи про персоналії, згадуємо про сторіччя Української революції.  Проблема в тому, що тоді, 1917 року (як і 1991-го) не вдалося відразу перейти  на національні позиції: більшість у Центральній Раді   мали соціалісти.  А провідником Центральної Ради обрали Михайла Грушевського, який був абсолютним федералістом, який вважав, що для України потрібна (як максимум!) автономія. Коли ж прийшов Муравйов і вирізав пів-Києва (точніше – всіх, хто розмовляв українською мовою), тільки тоді, від безвиході, було проголошено ІV Універсалом Незалежність Української Народної Республіки.  Сама доля, сам розвиток політичних подій стали готовим ґрунтом для постання Української  держави.  Але на місці провідної верстви виявилася еліта.

Це дуже схоже з тим, що відбувалося, як  я уже зазначав, у 1991 році.  Тоді так само були якісь ілюзії… І як – наслідок втрачений шанс. Тоді реально можна було обрати Президентом В’ячеслава Чорновола. Він, на мою думку (коли говорити про цей період)  – найвизначніша постать із провідної української національної верстви.

– Але йому на противагу також національно свідоме середовище «кинуло» Левка Лук’яненка та Ігоря Юхновського.

– Дивним чином. Хоч і Лук’яненко здається переконаним націоналістом. Але ті люди, які «розмивали» голоси, що були  б віддані за Чорновола,  – з таким  же комплексом колоніального мислення, як і діячі Центральної Ради у 1917 році.  Вони так само, під’юджені російським соціалізмом чи комунізмом (їх не купили, а просто так «накрутили»),  повторювали на кожному кроці: «Не можна голосувати за Чорновола, бо буде війна». Це знаю на власному досвіді. Два райони сходив як рухівець – агітував за Чорновола, переконував людей. А потім через два тижні  приходжу в ті самі села. І менівже заперечують: «Ні, не можна голосувати за Чорновола  –   заберуть землю, відберуть пенсію.  А якщо дадуть землю, то ми на ній закопаємося». Так агітували не комуністи, а дрібні партійки, що підтримували інших національно-демократичних кандидатів на пост Президента. Таким чином, руками отакої недосформованої  еліти було усунуто головного реального кандидата.

Так, ярозумію, коли б Президентом України став В’ячеслав Чорновіл, не було б просто.  Бо він відстоював  яскраво українські позиції, не йшов на жодні компроміси. Але тоді відбулося б очищення. Так, болюче, але своєчасне. І  ми 26 років не варилися б у тому самому багні, наступаючи на кожних виборах не на ті самі, а на все нові й більш досконалі граблі.  Цього не сталося. І ми пішли по тернистій обхідній стежечці, яка не відомо, куди веде.  Замість  чітко сформульованого національного інтересу –  заглядання на сусідів («А що скаже Москва?»,  «А чи буде нашим адвокатом Варшава?»). Ми що, щось вкрали у Європи, що потрібен під час суду адвокат? Чому нам Польща має диктувати умови, від якої історії слід відмовлятися, з ким маємо йти в Європейський Союз?

А всі наші проблеми, вже волаю про це, від відсутності у нас провідної верстви. Як і від не так продажності, як м’якотілості, бездумності…

«Якщо потрібно буде людям, щоб прийшов у владу…»

– Богдане  Павловичу, оскільки Ви масштабно мислите, маєте багатющий досвід політика, управлінця,  бачите своє майбутнє в політиці, в структурах влади?

– З політики справді я нікуди й не виходив. Навіть не перебуваючи на жодних посадах, стараюся  впливати  на політику своєю позицією, своєю участю у діяльності громадських організацій. А чи бачу себе в структурах влади? Я – вишколений державний управлінець. Якщо потрібно буде людям, щоб  прийшов у владу, то  сильно відбиватися не буду.

– На кожній попередній посаді Ви працювали з максимальною віддачею. Про це результати і зараз свідчать «дороги Шиби» у Луцьку   (Набережна, Героїв УПА), змонтовані і накриті шатрові дахи на багатьох  «хрущовках», впорядкований рух міського та приміського транспорту в обласному центрі, придбана очисна техніка)…   А ще  Ви ніколи не боялися висловити власне бачення виходу із тих чи інших глухих кутів, сказати правду.  За що й доводилося і доводиться «розплачуватися». Які, на Вашу думку, виклики зараз найактуальніші?Де вже не можна відступати?

– Тут можна відповісти якщо не одним словом, то лаконічно. Не можна відступати у стратегічних цілях. І це стосується як загальнодержавного, так і  обласного, міського,  районного сільського рівнів. Україна має жорстко  відстоювати  свої національні інтереси, відстоювати кожного українця, кожен квадратний сантиметр своєї території.  Кожну свою продуктивну ідею у кожній галузі.  І, звичайно, – не втрачати свого експортного, науково-технічного  потенціалу, не ставати сировинним придатком.  Створити умови, щоб економічно (а значить і політично) активні, мобільні люди могли реалізувати себе в Україні, а не виїжджали  мільйонами за кордон. А ще нам варто  не розпорошуватися  на дрібниці,  відчувати й персональну  відповідальність за майбутнє України.

З Богданом Шибою спілкувався Віктор Вербич, «Волинська правда»