Вихідні у кожного проходять по-різному. Хтось безкінечно гуляє, хтось їде на природу, хтось – до рідних, а хтось відлежує боки. Але є такі, які закарбовуються у пам’яті смартфонів та випливають потім цікавими спогадами на відео. Це – свята. Дні народження, хрестини, весілля. От саме про останній день народження сім’ї я хочу тобі, любий читачу, розповісти…

Луцька команда Z-show, яка займається вогняним та світловим шоу, та у якій цим усім займається вкохана у цю справу авторка тексту, окрім вищезгаданих шоу, має ще досить колоритні «додатки». Зокрема, зустріч гостей. Зокрема, ангели-хостес. Дівчата у білих сукнях та з величезними крилами зустрічають гостей свята та створюють маленький рай для присутніх, які, беззаперечно, хочуть зробити пам’ятну світлину з ангелятами.

Коли ми стоїмо із ангельськими крилами, у нас вже є певний список звичних фраз від гостей свят: «А можна у ваш райочок?», «А давайте я тут стану, а ви підлетите вгору», «Можна я тут біля вас постою», «Замовите там (показують очима у небо) словечко?!», або наше улюблене жіноче «Ви такі гарні, а я шось така страшна на фотках». Дітки, та й не тільки, зазвичай хочуть просто потримати нас за крильце або просто підійти на відстані метру та незворушно стояти і дивитись.

Приблизно за такою схемою мала відбутися і ця весільна зустріч гостей. І чи то погода так «посприяла» чи зорі так співпали, але цього дня щось таки пішло не так…

Всі приготування зроблені, і ми в красивих платтях та з крилами з колегою-янголям стояли на «місці призначення». Гості потроху сходились, дехто, роздягаючись на ходу, ішов до нас фотографуватись, а дехто так і не наважувався за весь час. Дітки, ошатні жіночки, бадьорі дівчата, сімейні та майбутні сімейні пари, чоловіки, на обличчях яких було видно, що фотографуватись не дуже люблять, але з ангелами – святе діло.

Дотримуючись черги, гості одні за іншими підходили до нас. І тут прийшла черга зробити пам’ятне фото чоловікові у білому светрі, який швидше нагадував нашого «друга» купідончика за статурою. Усміхаючись для фото він процідив крізь зуби: «Я Вова, якшо шо». Мене розривав сміх. Вова пішов до дружини, а ми споглядали наступну картину.

Чи не на середину залу почали висувати стіл, а жінкам-гостям роздавати фартухи. До столу попідносили пакети з невідомим вмістом, до нього почало сходитися все більше народу та «звільняти» пакети, з яких почала «вилітати» ковбаса. М’ясо ж приносили у великих каструлях та «рубали» просто перед нами. Ми, переглядаючись, все ж стояли з ангельськими крильми та споглядали, як на наших очах розрізали курочку.

Хтось ще підходив фотографуватись, а хтось дорізав ковбаску. Хтось тут явно почувався лишнім, і то явно не ковбаска…

Олеся Нижник