1917-2017: чи великим був «великий жовтень»? - Волинь.Правда
Показати всі

1917-2017: чи великим був «великий жовтень»?

Сто років тому, 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) в Росії відбулася Велика жовтнева соціалістична революція, як називали її більшовики, або військовий переворот на чолі з лідером більшовиків Володимиром Леніним, внаслідок якого круто змінилася геополітична карта Європи і світу. Здавалося б геть утопічні ідеї марксизму заволоділи умами мільйонів людей в усьому світі, а ланцюгова реакція соціалістичних революцій перекинулася на багато країн в усьому світі. Хто б міг подумати, що нове державне утворення, що прийшло на зміну Російській імперії під назвою «Союз советских социалистических республик», проіснує аж 74 роки. І навіть моє покоління наївно вірило, що буде жити при комунізмі…

Мир хатам, війна палацам: це вже ми проходили

Озираючись у минуле, вкотре аналізуючи причини тієї революції в Росії вже з реалій сьогодення, відкинувши всі історичні постулати з революційними передумовами, коли «низи не хочуть, а верхи не можуть», вкотре переконуєшся: світом правив і править популізм. Банальний, безсоромний популізм. Російському люду, змученому багаторічною першою світовою, вождь світового пролетаріату Володимир Ульянов-Ленін пообіцяв те, чого найбільше прагнули люди. Робітникам — заводи й фабрики, селянам — землю і такий довгожданий мир. І матроси з солдатами без найменших докорів сумління під залп крейсера «Аврори» пішли на штурм Зимового палацу в Петербурзі, поставивши крапку в існуванні російської імперії як такої. Що народи Росії отримали з обіцяного?

Землю селяни, звичайно, отримали — знищивши господарів, тобто «куркулів», селян загнали новітніми рабами у колгоспи й радгоспи спочатку за палички у відомостях і трудодні, потім за зарплату у кілька рублів. Тримали по селах як наймитів без паспортів, без права виїжджати із свого села. Як в країні «соціальної справедливості» колгоспник міг отримувати 28 рублів пенсії, а службовець,  який нічого не виробляв, утричі більше? Про це навіть думати ніхто не смів, не те що говорити.

Українці на шляху до колективізації були піддані ще й тортурам великого Голоду 1932-1933 років. І коли хліб, вирощений на українській землі руками українських селян, плив кораблями до Європи й Америки, мільйони українців конали в муках голодної смерті. І саме тоді, коли сталінсько-більшовицький режим вершив ці криваві жнива, США встановили дипломатичні стосунки з СРСР.

Така вона, велика геополітична гра, де навіть доля народу нічого не вартує, коли на кону поставлено карту світового панування. Тільки нещодавно світ став визнавати, що Голодомор 30-тих років був геноцидом проти українців. Для цього потрібно було майже сімдесят літ і щоб сконав Радянський Союз.

Робітники теж стали «власниками» заводів, бо колись працювали на «капіталіста проклятого», а тепер стали гнути спину на державу. А щоб працювалося продуктивніше й веселіше, нова спільнота під назвою «советский народ» свято вірила, що крок за кроком, п’ятирічка за п’ятирічкою наближається спочатку до суспільства розвинутого соціалізму, а після 2000 року взагалі в Радянському Союзі буде збудовано комунізм — такий собі рай на землі, де кожному буде по потребі й від кожного по здібностях. На уроках історії нам, радянським школярам, розповідали, що при комунізмі не буде ніяких грошей, що всі приходитимуть до крамниці і братимуть, що треба.
Дітлахи уявляли, як від пуза наїдяться, нарешті, смачнючих шоколадних цукерок типу «Мишка косолапий» чи «Каракум», що так рідко їм перепадали, хіба що у новорічних подарунках. А ще візьмуть в магазині нові блискучі гумові чобітки, а тато з мамою, — омріяний килим на стіну, який бачили тільки в хаті голови колгоспу. Десь краєм вуха чули, що тільки якийсь «блат» може в цьому допомогти, але що це за дядько такий, ми не знали. Це вже як підросли й виросли із жовтенятських штанців і піонерських галстуків, зрозуміли, що в країні рад з чорного ходу по блату або по райкомівській чи обкомівській броні можна дістати все, починаючи від московської ковбаси і
закінчуючи дублянками.

Як із нас робили зомбі

Як казала колись мені лучанка, яка під впливом радянської пропаганди у 50-их роках реемігрувала з Аргентини в СРСР, вона так і не звиклася з тим, що в СРСР туфлі треба не купувати в крамниці, а діставати на базі. А ще вона так і не навчилася давати хабарі. І ніяк не могла зрозуміти, чому підлеглі мають вітати свого начальника з днем народження чи іншим святом, скидаючись йому на
подарунок. Бо там, в капіталістичній Аргентині, власник вовняної фабрики, де вона працювала, на Новий рік вітав своїх робітників кожного особисто, а їх було 500: тиснув руку кожному, вручав по
пляшці сидру і торт. У Луцьку ж все навпаки, підлеглі діставали дефіцити, щоб накрити стіл начальнику, не розуміючи, що цим вони його принижують. Бо він вищий за них рангом, має більшу платню і повинен їх вітати, а не вони його. Очевидні ніби речі, але тотально не прийнятні для радянської системи. І це чинопочитання у парі з хабарництвом досі не можна витравити з ментальності пострадянських громадян. Вже 26 років, як українці живуть ніби в іншій системі суспільних координат, а прогинатися перед начальством так і не розучились, як і тицяти хабарі на кожному кроці. Ця зараза, напевне, сидить десь на генному рівні.

До речі сама назва «Велика Жовтнева соціалістична революція» в радянській історіографії з’явилася вже наприкінці 1930-х років. Уявити радянського громадянина, який би не знав історії «великого
Жовтня» та його ідейної натхненниці — ВКП(б), а згодом КПРС, неможливо. Починаючи зі шкільного букварика, у свідомість дитини закладалися основи «політграмоти». Та що там школа. Навіть вихованців дитсадків навчали, що «дядя Ленин говорил: «Надо маму слушаться!» «Сталін – сонце ясне», «Вчитися, як заповідав великий Ленін», думати, як заповідав вождь світового пролетаріату, і діяти. Як можна було не любити хлопченяти « з розумними очима, і чолом, високим та ясним»? І ми любили. Потім зубрили дати більшовицьких з’їздів, компартійних програм. У вузах марксизм-ленінізм був куди важливішим за профільні предмети. Пам’ятаю, як на вступних екзаменах на історичний факультет Київського держуніверситету мені поставили «4» з історії, бо не назвала додатково однієї з останніх робіт Леніна «Про кооперацію», хоч на всі питання в екзаменаційному білеті відповіла на відмінно. Так я не стала істориком, зате вступила на журналістику, де без марксистсько-ленінського вчення про пресу і марксизму –ленінізму теж не було ні дня. Перший курс і досі асоціюється із величезними стосами томів Леніна, звідки ми конспектували роботи Володимира Ілліча. Згадую — і досі шкода даремно вбитого часу. Скільки цікавих книг за цей час можна було б прочитати…

Ви щасливі, що жили в Радянському Союзі?

…Стою на зупинці біля «Там-Таму» і мимоволі чую, як на лавочці ностальгують за радянським минулим дві жіночки російськомовних. Лають українську владу, Порошенка, жидів. Згадують, як отримали вищу освіту, квартиру, як лікувалися безплатно. Завершився цей діалог патетично: «Я счастлива, что жила в Советском Союзе!» Ще й сьогодні їхню думку розділяє багато народжених і вихованих СРСР.

Про те, якою ціною дісталися ці безкоштовні радянські квартири та інші блага, більшість воліє не думати. А за них заплачено величезну ціну, бо влада робітників і селян стелила свій шлях до світлого майбутнього масовим терором проти власного народу. І коли на телеканалі «Інтер» ллють крокодилячі сльози за «совком», вихваляючи на ностальгічних концертах досягнення «Родіни» і «прекрасное далеко», демонструючи кадри будівництва Дніпрогесу і його післявоєнної відбудови, захоплюючись трудовими подвигами «советского человека», ніхто не згадує, хто будував той Дніпрогес й хто підірвав його, щоб він не дістався німцям. Мовчать про те, на чиїх кістках виросли шахти Воркути, норильські рудники й комбінати, золоті й уранові шахти Сибіру, Казахстану. Всі ударні будови СРСР зводилися руками в’язнів, які було дармовою рабською робсилою. Мільйони каторжан за миску смердючої баланди примножували багатства країни рад, «найвільнішої» у світі
і «найсправедливішої», встеляючи своїми кістками вічну мерзлоту.

Такою була насправді ціна безкоштовної радянської освіти, медицини і омріяних «хрущовок». А всі ті комбінати, заводи, збудовані руками радянських рабів, знову повернулися до рук вже новітніх російських капіталістів. Для чого ж було нищити мільйони людей, колотити цілий світ, кидати його у вир ще однієї війни, щоб знов повернутися до того ж самого?

На мить уявила: якби у 1991 році Радянський Союз не канув у безвість, всі ми сьогодні марширували б на параді з червоними прапорами і портретами Леніна та членів Політбюро, з транспарантами  «Хай живе великий Жовтень!» і «Слава КПРС!». Як досі марширує Північна Корея. Ось де червоні ідеї впали на справді благодатний грунт. Те, до чого прийшла ця країна довівши ідеї марксизму-ленінізму до абсурду — ще одне свідчення того, що між комунізмом і нацизмом можна ставити знак рівності.

Мимоволі екстраполюю ситуацію сторічної давнини до нинішніх українських реалій. І стає страшно, бо й наші популісти грають на тих самих струнах, як і сто років тому. У нас теж війна, і знову з тим самим одвічним ворогом української державності. Більшості українці допікають злидні й корупція, дістали рідні олігархи, які прибрали в свої руки всю економіку країни. І щодня з екранів телевізорів політики вішають на вуха українців свою популістичну локшину про ненависних олігархів, про закінчення війни і про миттєві рецепти всезагального українського щастя. Тобто все те, що болить людям. У 1917 Ленін з більшовиками теж зіграли на цьому. Досі не можемо видихати…

Ніна РОМАНЮК

Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook